Precedent UA — 2015 - Колектив авторів

Фактичні обставини справи: під час відбування заявниками покарання у вигляді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії, місто Ізяслав, Хмельницька область, їх двічі жорстоко побили бійці спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби України в ході навчальних тренувань у цій колонії. Заявників не було повідомлення про заплановані тренування; у них не запитували чи вони хочуть взяти участь у цих тренуваннях, в ході тренувань засуджених штовхали, кидали, били, на них наступали, змушували роздягнутися та принижували при цьому; заявникам не надавали медичної допомоги у зв’язку з отриманими травмами; скарги на неправомірні дії представників влади розслідувалися неналежно. А також в колонії були погані умови утримання: погане харчування та вода. Зокрема, перше навчання розпочалося 30 травня 2001 року о 10.00: в камери ввірвалися бійці спецпідрозділу «Беркуту», обшукали 200 засуджених та побили їх при цьому. Після чого запитали чи немає у них скарг, всі засуджені змовчали. Заявники подали безрезультатні скарги на неправомірні дії представників влади. Друге подібне навчання відбулося 28 січня 2002 року о 24.00: бійцями спецпідрозділу «Беркут» було атаковано 14 камер із 100 засудженими, проведено обшук в ході якого їх було сильно побито. Скарги заявників на побиття залишилися без належного розгляду.

Суд встановив, що мало місце нелюдське і принижуюче гідність поводження із заявниками з боку представників спецпідрозділів в ході навчань та обшуків; відсутність оперативного, незалежного та ефективного розслідування національними органами скарг заявників про жорстоке поводження з ними з боку спецпідрозділів, здатного привести до відчутних результатів; ненадання адекватної медичної допомоги заявникам; відсутність реєстрації пошкоджень та реакції на їхні медичні скарги з боку представників влади; погані умови утримання заявників; індивідуальної заяви до Суду.

Представники заявника в Суді: правозахисник Геннадій Жердєв та адвокат Аркадій Бущенко

Суд визнав порушення статті 3, статті 13, статті 8 § 1, статті 34 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 8, 55, 63 Конституції України, статті 4, 25, 94, 97, 99–1, 236–1, 236–2 Кримінально-процесуального кодексу, статті 10, 12, 13, 19, 20, 28, 29, 44, 47, 71, 74, 81,82, 128 Виправно-трудового кодексу, який діяв до 01 січня 2004 року, статті 12 (1), 44 (1) Закону «Про прокуратуру», Правила внутрішнього розпорядку виправно — трудових установ, затверджені наказом № 110 Департаменту від 5 червня 2000 року.

Основні тези:

«Крім того, Суд нагадує, що вирішальне значення при оцінці ефективності засобів правового захисту у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження має наявність у заявника можливості подати цю скаргу в національний суд, з тим щоб отримати пряме і швидке відшкодування, а не тільки непрямий захист прав, гарантованих статтею 3 Конвенції. Засіб правового захисту може бути як превентивним, так і компенсаційним в тих випадках, коли особа скаржиться на жорстоке поводження в ув’язненні або на умови утримання під вартою» (§ 249)

«…Суд вважає, що непропорційна сила була застосована по відношенню до засуджених без яких-небудь виправдань чи законних підстав. Сила та спеціальні засоби використовувалися без яких-небудь розумних причин, що протирічить міжнародним нормам…» (§ 266)

«Якщо людина небезпідставно заявляє, що вона зазнала жорстокого поводження з боку представників держави незаконно і на порушення статті 3 Конвенції, то це положення, в поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 забезпечувати «кожному, хто перебуває під [його]юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», побічно вимагає проведення ефективного офіційного розслідування» (§ 276)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–99750

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1279206088

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Селидівського міського суду Донецької області від 15 липня 2015 року, справа № 242/2627/15-п, суддя Моцний О. С.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46753235

Теза із рішення: «…Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, яка, згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується при розгляді справ як джерело права… Суд наголошує, що компетентні органи завжди повинні докладати серйозних зусиль для з’ясування обставин і не повинні керуватись необдуманими або необґрунтованими висновками для закриття розслідування, або в якості підстав для прийняття рішень».

Фактичні обставини справи: 17 травня 2013 року заявника затримали працівники Вовчинецького районного відділку міліції. У відділку заявника сильно побили. Після того як під час обшуку автомобіля у заявника був знайдений пакетик із марихуаною, побиття продовжувалося, його підвішували на ломі. 20 травня заявника забрали працівники Пасичанського районного відділку міліції. В ніч з 20 на 21 його знову били, підвішували на ломі, а також надягали протигаз, що був наповнений якоюсь рідинною та перекривали клапан протигаза, бризкали в очі з газового балончика. Від заявника вимагали зізнання у скоєнні крадіжок. В наступну ніч побиття продовжувалося. Коли заявник перебував у Калуському районному відділку міліції, в ніч з 23 на 24 травня, розуміючи, що не витримає більше побиття, він вирішив вчинити самогубство. В туалеті відділку міліції він пошкодив собі шкіру на лівій руці та перегриз вену. Заявника привезли до лікарні, де йому була надана медична допомога. Після звільнення заявника його мати подала скаргу до правоохоронних органів щодо неправомірних дій міліціонерів відносно її сина. Прокуратура відмовляла декілька разів в порушенні кримінальної справи. Заявник оскаржував ці рішення. На момент винесення Судом цього рішення розслідування ще тривало.

Суд встановив, що травми, отримані заявником, були завдані під час перебування заявника у відділку міліції та що органи влади не провели належного розслідування такого жорстокого поводження; тримання заявника під вартою 6 днів без доставлення до суду порушило часові обмеження права на свободу; через негайне не доставлення заявника до суду; адміністративне затримання було засобом продовження позбавлення