Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Фоєр каже, що розмовляв з гравцями в покер, журналістами та поліцією про виявлення брехні. У випадку останніх двох груп, він вважає, що мова тіла може дати ознаки того, де їм слід досліджувати глибше і про що слід запитати далі.
– Небезпека полягає в тому, що коли ви починаєте відчувати впевненість у чомусь, то виключаєте інші можливості. Ми зосереджуємось на чомусь одному і опускаємо абсолютно очевидні сліди. Читати мову тіла – це важливе вміння, але нікого не слід судити на його основі.
Машина для залякування
Сама назва «детектор брехні» має вказувати на найважливішу його функцію – викривати брехню. І хоча пристрій не завжди виконує свою головну функцію, це не означає, що він геть безтолковий. Із самого початку детектор брехні був надзвичайно ефективним для іншої мети: залякувати людей. Річард Ніксон якось сказав: «Я нічого не знаю про детектори брехні, і не знаю, наскільки вони надійні, але я знаю, що всі до смерті їх бояться».
– Ви бачили відео з допитами Майкла Кроу? – питає Асбйорн Раклев. – Вони є на YouTube. Майкл був 14-річним хлопцем, що залишився вдома з сестрою, коли її вбили. Поліцейські розпочали допитування, і він у стані шоку запитав: «Ви що, гадаєте, що я вбив власну сестру?»
Майкла Кроу звинуватили у вбивстві сестри після того, як її знайшли мертвою з вісьмома ножовими пораненнями на тілі в будинку сім’ї в Каліфорнії. Не маючи інших підозрюваних, поліція почала застосовувати суворі методи допиту Кроу, якого тримали в ізоляції від батьків з моменту виявлення вбивства. Слідчі не давали йому спати і сказали, що він отримає довічне ув’язнення, якщо відмовиться допомагати слідству, а зізнання, навпаки, зарадить йому. Коли він усе ще відмовлявся визнавати вину, вони підштовхнули його до думки, що він міг скоїти це підсвідомо, адже у багатьох людей є «дві сторони». Коли не спрацювало, слідчі вирішили грати з козирів і перевірити його на «аналізаторі голосового стресу». Цей «апарат високої точності» показав, що хлопець бреше.
– Повна нісенітниця, – коментує Раклев. – Але Майкл почав зізнаватися, і це ще більший жах.
Раклев не єдиний, хто дійшов такого висновку. Лауреат Пулітцерівської премії та експерт із зізнань Річард Офше також описав відеоролики з Кроу як «найгірший, найжахливіший допит, який я коли-небудь бачив». Детектор CVSA, яким слідчі користувалися на допиті, проаналізували в низці незалежних досліджень, які визнали його нікудишнім. Але в цьому випадку, як і в багатьох інших, він слугував інструментом для отримання зізнання.
Раклев показує мені брошуру курсу. «Чи знаєте ви, хто винен?» – запитувалося у ній з поданням фотографій трьох «підозрюваних». Наступне речення звучить так: «Техніка проведення інтерв’ю та допитів Вікландера-Зулавські допоможе не лише відповісти на запитання, але й добитися зізнання». У США підготовка поліцейських значною мірою полягає в проходженні приватних курсів, які зосереджені на методах конфронтації та добування зізнань.
Стаття у «Бюлетені ФБР» за 2005 рік, автором якої був спецагент Ворнер із відділу ФБР по роботі з поліграфом у Вашингтоні, високо оцінила важливість детектора брехні, вказуючи, що: «Незалежно від чіткості та надійності показів приладу, цінність його застосування важко переоцінити, адже при залученні настирливого слідчого інформація та зізнання підозрюваного гарантовані». Він додає, що машина «є настільки успішною, бо учасники допитів вірять у достовірність роботи приладу, що може бути стимулом до зізнань».
Це і є вражаючою особливістю детектора брехні: він працює лише доти, поки учасник допиту вірить у його точність, бо страх тут є необхідною умовою. Тому фахівців поліграфу навчають брехати тим, кого вони допитують. Тут застосовується старий картковий трюк, в якому «випадкова» карта витягується і кладеться назад у колоду, потім учаснику показують серію карт, а тоді витягують відповідну і стверджують, що це машина підказала їм, що учасник впізнав карту. Такі маніпулятивні методи схвалені в США, де поліція також може брехати про докази чи пояснення інших підозрюваних, щоби отримати зізнання. Класичний метод «Твій товариш каже, що це скоїв ти, Джо».
У своїй докторській дисертації «Юридичні порушення в поліцейських розслідуваннях: приклади та можливі протидії» (2009) Асбйорн Раклев дійшов висновку, що ні людські, ні машинні детектори брехні не мають особливої ваги на поліцейських допитах. Він постійно повторює, що «короткі шляхи тут не працюють». Але як тоді щодо висновків досліджень, наприклад, Олдерта Фрея, про те, що складніше розповідати неправдиві історії навспак? Я запитую його, чи не могли б такі відкриття бути корисними під час допиту, наштовхувати слідчих на дієві теми та питання.
– Це не просуває розслідування, – каже Раклев, вживаючись у роль слідчого: – Ти вагаєшся, авжеж! – каже він і б’є кулаком по столу. – Це вказує на брехню, так стверджує книга Фрея!
Він розводить руками.
– «Ні, я цього не робив», – скажете ви, і що мені тоді робити? Я не можу звернутися до суду і сказати «підозрюваний вагався, коли йому довелося розповідати історію з кінця до початку». Доказів цьому немає. Дослідження показують, що коли ви берете чи то 100, чи навіть 1000 піддослідних, більшість із них – але не всі – будуть вагатися, розповідаючи історію у зворотному напрямі. А що робити, якщо причина запинань криється у труднощах із запам’ятовуванням?
Він хитає головою.
– Ні, ми повинні провести розслідування та зібрати факти.
Соціальна істина
У 2008 році група норвезьких дослідників провела експеримент, щоб дослідити, як поліція оцінює достовірність свідчень. 69 слідчим показали відеозаписи жінки, яка розповідала, що її зґвалтували. Слідчі, які самі вважали себе об’єктивними, дали свою оцінку свідченням. Але не всі вони бачили однакові кадри. Жінка була професійною актрисою, яка говорила абсолютно однакові фрази з різними емоціями. На деяких записах вона була стримана, в інших плакала, ще на інших здавалася байдужою, так само, як і справжні жертви зґвалтування можуть реагувати абсолютно по-різному.
Поліцейські, які допитували її, виявилися надто передбачуваними: вони більше вірили в історію, яка була розказана зі сльозами та ознаками відчаю. Цей експеримент нічим не відрізнявся від відповіді слідчого під час справи Колстада: «Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ». Не лише у поліцейських складається таке враження, присяжні та судді також мають тенденцію більше
