Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

В. Чернов, До питання про аналізу текста Руської Правди, «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928.

М. Максимейко, Закупи Р. Правди, «Наук. Записки, наук, дослід, катедри іст. укр. культури», 10, VI, Харьків, 1927; його ж, Про смердів Р. Правди, «Праці Комісії істор. укр. права», т. III, Київ, 1927.

С. Шелухин, До вивчення Р. Правди, Прага, 1930.

Видання Р. Правди:

К. Левицький, Правда Руська, памятник законодатний права руського з XI віку, Львів, 1895 і

Р. Лащенко, Памятка українського права, І, Руська Правда, Прага, 1927.

Питання про феодалізм в Київській Руси:

Н. Павлов - Сильванскій, Феодализмъ въ древней Руси, изданіе 2-е, Москва, 1923;

Н. Рожковъ, Руская исторія въ сравнительно-историческомъ освЂщеніи, т. XI;

Н. Рубінштейн, До історії соціальних відносин Київської Руси XI і XII в., «Наукові записки наук. дослід. катедри історії укр. культури», т. IV, Харьків, 1927;

С. Юшков, Феодальныя отношенія въ Кіевской Руси, «Ученыя Записки Саратовскаго Государственнаго Университета», т. ІІІ-IV, Саратов, 1924.

Огляд питання у Д. Багалія, Нарис укр. історії, т. І, розділ VIII.

Про торговлю Київської Руси з Заходом досі ще не перестаріла праця:

В. Васильевскій, Торговля Кіева съ Регенсбургомъ, «Журналъ Министерства Народного ПросвЂщенія», 1898, VII.

Любомировъ, Торговыя связи древней Руси съ Востокомъ въ VIII-IX вЂкахъ, Саратовъ, 1923.

Гр. Величко, Політичні й торговельні взаємини Руси і Візантії в X і XI ст. «Записки наукового тов. ім. Шевченка», т. VI, Львів, 1894.

A. Szelągowski, Najstarsze drogi z Polski na wschód w okresie bizantyńsko-arabskim, Kraków, 1909.

Матеріяльна культура й мистецтво, загальні огляди:

Д. Антонович, Скорочений курс історії українського мистецтва, Прага, 1923, (літоґраф.)

М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, т. І, Львів, 1922.

Ф. Шміт, Мистецтво старої України-Руси, Харьків, 1919.

К. Широцький, Українське мистецтво старо-князівської доби і його вивчення, «Наше Минуле», Київ, 1918, т.І.

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III. ст. 422-452.

Спеціяльніша література:

В. Січинський, Архітектура старокнязівської доби (Х-ХШ ст.), Прага, 1926,

І. Моргилевський, Київська Софія в світлі нових спостережень, Збірник «Київ», 1926;

М. Макаренко, Скульптура й різьбарство Київської Руси, «Київські збірники історії й археолоґії, побуту й мистецтва», т. І, Київ, 1931;

М. Макаренко, Черніговський Спас, «Записки істор.-філол. Відділу Укр. Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;

І. Мортилевський, Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідами, Збірник «Чернігів і північне Лівобережжя», Київ, 1928;

М. Макаренко, Борзенькі емалі й старі емалі України взагалі, там же; інші статті М. Макаренка й І. Моргилевського в тому ж таки збірнику.

Про освіту й літературу ХІ-ХІІІ віків:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, ст. 454-503.

М. Возняк, Історія української літератури, т. І, Львів, 1920;

М. Грушевський, Історія української літератури, т. 1-3, Львів, 1923-24;

С. Єфремов, Історія українського письменства, т. І, Ляйпціг, 1924.

Б. Лепкий, Начерк історії української літератури, т. І, Коломия, 1922.

Ів. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910.

В. Перетц, Слово о полку Ігоря, Київ, 1926.

Розділ 7

...

Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська Руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

Коли в першій чверті XII століття в південно-східніх наших степах показалася перша татарська орда, вона не застала вже на Руси єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого й його синів. Українсько-руська земля давно вже розпалася на окремі землі-князівства, і серед цих земель Київ уже не відогравав ролі політичного центра. Такий центр утворився на західньо-українських землях, у Галичині. Як ми вже бачили, Галицька земля відокремилася ще в кінці XI століття. Тут з другої половини того століття засіла династія Ростислава Володимировича, Ярославового внука. Його три сини Рюрик, Володарь і Василько поділили були між собою Галичину. Рюрик скоро помер, і фактично князями залишилися Володарь, що мав свою столицю в Перемишлі, і Василько в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли помиритися князі сусідньої Волині, піддержувані великим князем Київським Святополком. Почалася завзята боротьба, одним з траґічних епізодів якої було осліплення Василька. Та Володарь і Василько відбились від Святополка погромивши його самого на Рожнім полі (на Галицько-волинськім пограниччю) і його союзників-угрів під Перемишлем (1099). Василько й Володарь померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилась в руках Володаревого сина, талановитого й енерґійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича, а свойому небожу Івану віддав в уділ Звенигород. Коли ж Іван (прозваний Берладником) почав інтриґувати проти нього за допомогою бояр, він вигнав його з Звенигорода і почав панувати в Галичині единовласно. Він жорстоко покарав крамольних бояр і твердо сидів у свойому Галичу, не вважаючи на небезпечне сусідство з Угорщиною й Польщею, з котрих кожна зазіхала на Галицьку землю, та на ворогування з київськими князями. В боротьбі проти угорського короля Гейзи Володимирко спирався на союз з імператором візантійським Мануїлом Комненом (сестра Володимирка була за грецьким царевичем), а супроти київського великого князя Ізяслава II Мстиславича — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з дочкою Юрія. Багато клопоту Володимиркові наробив Іван Берладник, яґкий мав своїх призільників і серед бояр, і серед простого люду в Галичині. Він захопив був одного разу самий Галич, а другий раз навів на Володимирка київські полки і поляків. Але Володимирко відбився від ворогів. Скористувавшися з боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким, Володимирко захопив Ізяславові землі на Волині, т. зв. Погоринську волость. Тоді Ізяслав з одного боку, а його союзник угорський король Гейза з другого, рушили на Володимирка. Хитрощами й підкупом угорських вельмож удалося Володимиркові прихилити на свій бік Гейзу, і той вплинув на Ізяслава так, щоб не вигонити Володимирка з Галичини, а лиш зобовязати під присягою, що він поверне Погоринську волость. Удаючи з себе тяжко хворого, Володимирко заприсягся на хресті св. Стефана, привезеному з собою уграми, що верне Ізяславу забрані землі, а Гейза виступив в ролі поручителя. Одначе, як тільки минула гроза, Володимирко й не думав додержати присяги, а коли присланий від Ізяслава посол нагадав йому хрестне цілування, Володимирко насміявся з його. Але того ж самого дня він нагло помер (1153). Ця смерть в звязку з обставинами порушення даного слова й