Погода, яка змінила світ - Маркус Розенлунд

Ми вже були у Високому Середньовіччі, яке саме збігається у часі з Теплим періодом, – доба добрих врожаїв, стрімкого росту кількості населення, прогресу та розкішних страв. Згідно з деякими джерелами, тоді на далекій півночі Англії вирощували виноград. Виноградну лозу до Англії привезли римляни під час минулого кліматичного оптимуму, Римського.

У Норвегії у цю пору вирощують пшеницю значно північніше, ніж сьогодні. У Центрально-Північній Швеції, у провінціях Гер’єдален і Ємтланд, розчищають місцевість для полів. Утім, це не обов’язково означає, що упродовж Середньовічного теплого періоду посіви на Півночі сходили ліпше. Влітку було не лише тепліше, а подеколи й помітно посушливіше, що зумовлювало неврожаї, особливо у Східній Швеції. Однак узимку погода була м’якою та вологою.

У будь-якому разі, тепло та сприятливі погодні умови дали вікінгам змогу вирушити безкраїм океаном на захід. У періоди тепла в Атлантичному океані виникає менше штормів – Арктика нагрівається швидше, ніж широти, і різниця температур зменшується. За це вікінги точно були вдячними. Тепер нормани могли вийти в океан і пуститися до земель, заселення яких доти вважалося нереалістичною ціллю.

Пливучи на захід, норвезькі вікінги в 795 році натикаються на Фарерські острови, першу зупинку на майбутньому шляху до Нового Світу, хоча скандинави про те ще не знали. Втім нормани не першими зійшли на берег Фарерів. Острови вже давно правили за лігво ірландським монахам-самітникам.

Наступна зупинка вікінгів: Ісландія. Сюди нормани дісталися приблизно у 840 році. Вважається, що у довікінгській Ісландії теж жили ірландські ченці, або, як їх називали вікінги, – papar, «папи». У 2016 році у південно-західній частині Ісландії, неподалік села Гапнір, археологи віднайшли руїни хижи, що могла належати самітникам. Методом радіовуглецевого датування визначено, що будівлю покинули приблизно у 770 році.

Першими постійними поселенцями Ісландії заведено вважати Інґольфа Амарсона та його брата Лейфа. Інґольф заснував Рейк’явік, назвавши його цим ім’ям – «димна бухта» – на честь пари, що здіймалася з гарячих джерел на місці поселення.

Легенда про те, як Ісландія дістала своє ім’я, також варта уваги. Згідно зі середньовічним ісландським рукописом «Книгою про заселення» («Landnáma­bók»), першим норманом, який зійшов на ісландський берег, є один із перших поселенців Фарерських островів – Наддод. Чоловік не мав наміру потрапити до Ісландії, але, прямуючи на Фарери, Наддод збився з курсу й потрапив до східного узбережжя Ісландії. Мигцем поглянувши довкола та вирішивши, що острів безлюдний, чоловік веде своє судно далі до початкової точки призначення, Фарер. Саме тієї миті починається снігопад, через що вікінг називає острів Снеланд, «сніговий край».

Наступник Наддода, який потрапив на острів десь між 860-м і 865 роком, – швед Ґардар Сваварссон. Цей норман теж майже випадково спіткнувся об Ісландію. Від початку чоловік прямував до Гебридських островів, аби забрати спадщину свого тестя, але потрапив у шторм. Хвилі віднесли Ґардара далеко на захід і врешті-решт прибили до східного берега Ісландії. Пливучи попід берегом, швед збагнув, що перебуває біля острова. Острова, який він впевнено називає – хто б сумнівався – Ґардарсгольм, «острів Ґардара».

Відтак Ґардар сходить на берег на півночі, причаливши у затоці Скьяульванді, будує там будинок і перезимовує. Сваварссон став першим норманом, що перезимував у Ісландії. Місце, про яке йдеться, сьогодні називається Гусавік.

Наступного літа Ґардар повертається додому, залишаючи на острові своїх рабів і одного прибічника на ім’я Наттфарі. Отже, ці люди й стають першими постійними поселенцями Ісландії.

Машина часу везе нас далі. У 868 році на захід прямує норвезький вікінг на ім’я Флокі Вільґердарсон. Його навіть називали Воронячий Флокі, або Флокі-Ворон. Таке ім’я з’явилося недаремно – подейкують, що коли Флокі почув про Ґардарсгольм, йому закортіло його знайти, тож аби дістатися туди, вікінг використовував трьох воронів. Перший випущений ним ворон полетів на Фарерські острови, другий повернувся на корабель, а третій полетів на захід. Так Флокі й зрозумів, що в тому напрямку є земля, тому повів корабель слідом за вороном. Незабаром норвежець зійшов на берег в одній затоці західніше Рейк’явіка. Ця затока дістала ім’я, яке носить донині, – Факсафлоуі, «затока Факсі», названа на честь одного з людей Флокі.

Дві дочки Флокі трагічно гинуть, тонучи в штормі: одна неподалік Шетландських островів, а друга неподалік Фарерських. Серія невдач триває й після заснування на острові поселення: Вільґердарсон намагається займатися рільництвом, але результат – не надто задовільний. Окрім того, наступної зими від голоду помирає худоба. Засмучений і розчарований, Флокі сходить пагорбом, на вершині якого його очам відкривається заповнений ущерть айсбергами фіорд.

Через, власне, ті айсберги край і отримав своє кінцеве ім’я – Ісландія, «край криги».

Крижані брили, які побачив Флокі, очевидно, принесло з Ґренландії, але це, мабуть, не грає жодної ролі. Хоча на той момент Флокі був ситий островом донесхочу і не надто волів чути про нього балачки, назва «Ісландія» однаково застрягає у свідомості норманів.

Один із соратників Флокі, Торольф, повернувшись до Норвегії, починає поширювати чутки про новознайдений острів. Розповідаючи про багатство острова, Торольф казав, що з кожної травинки на ньому стікає масло. Через цю історію відтоді його почали називали Торольф Масло.

А відтак Ісландія залишилась Ісландією назавжди. Постійні поселення починають засновувати невдовзі після прибуття на острів Флокі. Хвиль мігрантів, котрі хотіли скористатися новими можливостями, не бракувало, а надто тих, хто прагнув утекти від брутального правління конунга Гаральда Прекрасноволосого та від високих податків на батьківщині, у Норвегії.

З часом на честь Флокі назвали одну із вулиць у центрі Рейк’я­віка – Флокаґата. А персонаж із його іменем з’явився у відомому телесеріалі «Вікінги».

Тож з Ісландією розібралися. Пора рухатися далі на захід, аби дізнатися, чи вдасться нам віднайти відповідь на велике питання цього розділу: що сталося із колонією вікінгів у Ґренландії?

Ця легенда теж розпочинається з вікінга, чий корабель хвилі збили з курсу. І знову-таки одіссея стала вдалою помилкою. Вікінгів – й усіх інших, хто збивався з курсу в бурхливих водах Північної Атлантики, – у їхніх випадкових мандрах можна зрозуміти. Попри все, у цьому регіоні панують західні вітри. Постійно прямуючи на схід, циклони утворюють штормові вітри і хмари, за якими годі побачити сонця – смертельно важливий орієнтир для визначення напрямку руху на морі. Вважається, що вікінги користувалися легендарними «сонячними каменями», щоб орієнтуватись. Як виявилося, сонячним каменем був звичайнісінький кальцитовий кристал, який, поляризуючи світло, давав змогу знаходити сонце за хмарами. Втім його не завжди вистачало.

Приблизно в 930 році такий собі Ґуннбйорн, син Ульфа Крока, випадково потрапляє в сильний шторм