У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

Кирило-мефодіївці як батьки ідеї відродження української держави після заслання не розповідали про свої програмні твори і лише культурно-освітня діяльність була продовженням їхніх попередніх планів. Програмний твір братства «Книга буття» вперше був опублікований 1918 р. і лише після цього став доступним науковцям і широкому загалу. Громадівці, як спадкоємці визвольного руху, його не знали, можливо, чули з приватних розмов, які не переносилися в полеміку чи пресу. Цей твір для них був втрачений, лише онуки-спадкоємці української ідеї братчиків, творці перших українських партій доби революції та визвольних змагань, могли залучати їхні ідеї.

Друга генерація: громадівці

3 1860-х рр. члени «Громад» — нового етапу національного руху — фактично творили свою програму дій без підказки, хоча організатори журналу «Основа» (1860—1861), здебільшого колишні братчики, виконували культурно-освітню частину їхньої попередньої програми. Громадівці чітко та впевнено підхопили її і також вважали своєю на певний відрізок часу до включення в революційний процес ще одного молодого покоління.

Навіть тривалий період одночасної наукової і літературно-громадської діяльності Костомарова, Куліша, Білозерського й таких громадівців, як Антонович, Драгоманов, Кониський, Чубинський, Кістяківський, не залишили документів про дискусії навколо програм їхньої діяльності. Обидві сторони втаємничили політичну сторону їхніх взаємин, хоча повірити в те, що її не було, — не можна. Обмеження діяльності українофільства самодержавною системою були постійними, доноси й контроль за поштою навчили їх бути обережними. У листуванні між представниками двох поколінь — Костомаровим, Кулішем і Драгомановим, Кониським, Антоновичем й іншими — оминали найгостріші програмні питання. Якщо згадати, що перше знайомство Костомарова і Драгоманова відбулося 1873 р. на III археологічному з’їзді в Києві, то досвід обох на той час був уже унікальним, позначаючи риси двох поколінь.

Після поїздки в 1860—1870-х рр. за кордон Драгоманов приїхав інший, після цього він узяв на себе місію об’єднувача двох частин України з обох імперій. Крім того, саме тоді він уже чітко сказав собі, що він українець, а не малорос. Його позиція стала радикальнішою, адже молодь завжди більш рішуча, ніж старші товариші, батьки.

Громадівці вперто виконували найперше своє завдання: увічнювали ім’я Шевченка всіма можливими способами: друкували «Кобзар» і окремі твори для поширення. Після перевезення в Україну праху поета вони охороняли і впорядковували могилу в Каневі, а викупивши землю на Чернечій горі, побудували першу хату-музей. Цей процес тривав до початку 1890-х рр., коли переслідувалися українська мова і культура. У Києві була поширена брошура С. Гогоцького «Еще несколько слов об украинофилах», видрукувана в університетській друкарні Каткова (Москва), де автор писав: «...Мы не упоминаем (мовляв, це всім відомо і без нашого доносу — Авт.) о том, что те же украинолюбцы не только воображают себе Украйну чем-то самостоятельным и отдельным от общей и единой российской земли...», але вони придумали з польського голосу мову і хочуть запровадити її в школах. Таких «публічних доносів» і провокацій тоді було чимало. Подібні обставини змусили Драгоманова, Вовка, Подолинського, Зібера й інших виїхати за кордон, щоб словом і ділом відповідати на Емський указ 1876 р.

І дійсно, М. Драгоманов діяв там рішучіше, адже після вимушеного від’їзду він із Ф. Вовком просив кошти в М. Костомарова із фонду громадської каси на заснування окремого видавництва і видання за кордоном Шевченкового «Кобзаря». Костомаров не вважав необхідним створювати закордонне видавництво, тому що «народу нібито потрібні елементарно-наукові книги», які можливі «при повній згоді з владою, а не при будь-якій опозиції». Отже, стосунки відбувалися без взаємного порозуміння у політичних справах.

Втім, у підросійській Україні громадівці були ближчими до Костомарова, ніж до Драгоманова. Культурницькі програми збігалися, поширення українознавчої літератури залишалося основним завданням. Костомаров бачив страшну небезпеку русифікації, тому дбав про початкову освіту. Підготовка українських книг для народу в час діяльності недільних шкіл подавала певні надії, але влада розіслала Валуєвський таємний циркуляр 1863 р., на заслання відправила з України багатьох провідних діячів громад. Одному з громадівців — полтавцеві О. Кониському — М. Костомаров писав у Вологду: «Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта от наше діло..., а з правительством треба у ладу якомога жити...»

Драгоманов цінував у спадщині братства федералізм Костомарова, про який останній розповідав спочатку в опублікованій автобіографії. Документів братства він не читав, бо ті перебували в архівах на статусі таємних. Тепер ми знаємо, що братство бачило майбутнє республіканської України як вільної і рівної в Союзі слов’янських народів, де й великороси мали створити таку ж республіку, як і інші народи, ліквідувавши самодержавство і кріпацтво. Драгоманов пропонував Україні входити до федерації окремими областями-громадами з повним набором демократичних організацій із самоврядними повноваженнями. Його програма «Вільна спілка — вільний Союз» не збігалася по багатьох положеннях із програмою братства, адже входження до Союзу слов’янських народів і до складу Росії з її численними народами — дещо різні речі.

Але напевне, у цій справі Драгоманов був ще більшим утопістом у 80-х рр. XIX cm., ніж Костомаров у 40-х, адже імперія ще була сильною, а великі реформи значно її модернізували. «Вільна спілка» не була прийнятна як програма громадівців. До речі, вона була надрукована 1883 р. — раніше, ніж з’явилася публікація першої частини статуту братства «Головних ідей», що трактувалися як програма братства. «Вільна спілка» Драгоманова ґрунтувалася на практичній і перевіреній ідеї самоврядування, яке було широко використано в попередній автономії Гетьманщини. Зокрема, виборна система сотень, полків була прикладом самодостатніх адміністративних одиниць із самоврядуванням. Драгоманов вважав свою ідею в проекті федералізму цементувальною, одним зі шляхів облаштування суспільства в майбутньому.

Третя генерація: революціонери і самостійники

Наприкінці XIX і на початку XX ст. з’явилася нова когорта борців, які оголосили про необхідність відкинути досвід своїх найближчих попередників-батьків, які забули самостійницьку концепцію і займалися культурницьким просвітництвом без перспективи на кінцеву мету. Залишена Драгомановим наукова спадщина і політичний проект «Вільна спілка» їх також не влаштовував. Молодий адвокат М. Міхновський писав у своїй опублікованій промові «Самостійна Україна»: «...ціла молода Україна з відразою від тих відсахнулася..., українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосередніми спадкоємцями Шевченка...»

Однак молодь ніби забула, що 1862 р. саме молодий громадівець П. Чубинський склав гімн «Ще не вмерла Україна». М. Міхновський, Д. Антонович й інша молодь вірили в ідею самостійності, яка б виходила з інтересів більшої частини населення України. Молодь третього покоління визвольного руху XIX ст. підтримала радикальні ідеї М. Міхновського і прийняла національні ідеї