У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
Повстання на Правобережжі
Попри невдачі корпусу Дверницького, на Волині 10 (22) квітня 1831 р. ватажки кількох загонів урочисто вирішили продовжувати боротьбу, створити свою військову та цивільну владу. 19 квітня (1 травня) 1831 р. загін повстанців на чолі з графом Нарцисом Олізаром захопили Ковель, але того ж дня російські солдати відбили місто. Була також знищена повстанська база в Черевасі поблизу Володимира-Волинського. Частина повстанців розійшлась по домівках, частина відступила в Галичину.
Повстання в Овруцькому повіті очолив повітовий маршалок В. Половинський. Повстанці виграли кілька сутичок і зайняли Овруч, захопивши навіть чотири гармати. Але 15 (27) травня російський батальйон піхоти з двома ескадронами кінних єгерів, двома гарматами та загоном козаків розгромив повстанців і зайняв місто, при цьому загинуло багато мирних жителів. Тяжко поранений Половинський потрапив у полон разом з іншими ватажками повстання та помер у житомирській в’язниці.
Лише в Луцькому повіті деякий час ще діяв загін під керівництвом графа Станіслава Ворцеля — пізніше відомого польського революціонера-демократа й соціаліста-утопіста, а тоді депутата повстанського сейму від Рівненського повіту. Однак і цей загін під тиском царських військ мусив відступити в Польщу. Ворцель був там нагороджений орденом Віртуті Мілітарі, найвищою військовою відзнакою Польщі.
Повстання на Житомирщині очолив капітан Кароль Ружицький, що служив під командою генерала Дверницького і в наполеонівських війнах, і в армії Польського королівства. Збройний виступ відбувся 5(17) травня 1831 р. в Малих Коровинцях поблизу Житомира. Із 130 повстанців лише десята частина була шляхтичами, решта селянами. Збереглися їхні імена: Макар Сотопчук, Семен Лисюк, Овсій Гриць, Улас Тетянчин. Ружицький назвав свій загін Волинським кінним полком. В атаку волинці йшли з українським гаслом «Слава Богу!». У селах їх нерідко благословляли як греко-католицькі, так і православні священики.
Ружицький спершу планував іти на південь, на допомогу подільським повстанцям, вбираючи до свого полку менші повстанські загони. Але коли дізнався про поразку подолян, то повернув на північ. Під Чудновом 8 (20) травня було побито російський загін. Біля Краснополя полк ущент розбив російську колону з двох рот Смоленського піхотного полку та 40 козаків, що мала його перехопити. Трофеями бою стали 230 рушниць та багато полонених, ціною 9 поранених повстанців.
Ружицький зрозумів, що повстання на Русі зазнало поразки і що єдиним виходом було б прийти на допомогу польській армії королівства. Шлях Волинського полку проліг через Любар, Миропіль та Межиріч, де до повстанців приєдналося багато учнів місцевої польської гімназії. 20 травня (1 червня) 1831 р. коло Тишиці полк розбив три ескадрони дерптського кінно-єгерського полку. Росіяни втратили 12 убитими та 48 полоненими, повстанцям дісталися 48 коней та 120 карабінів.
300 волинців (у тому числі сотня піхоти) форсували Случ і Турію та 29 травня (9 червня) 1831 р. переправилися через Західний Буг під Дорогуськом (до них долучився загін графа Ворцеля). Через два дні біля містечка Ухані полк розбив обоз і два ескадрони Сіверського кінно-єгерського полку, взявши в полон його командира. Після того було побито 4-й полк уральських козаків. Нарешті 1 (13) травня волинці пробилися до фортеці Замостя.
У середині квітня 1831 р. вибухнуло повстання в Ольгопільському та Ушицькому повітах Поділля. Збірним пунктом повстанців стало с. Красносілки Гайсинського повіту, розташоване над Південним Бугом, куди з Гайсинського, Ушицького, Балтського, Ямпільського та інших повітів зібралося близько 1200 людей, переважно дрібної польської шляхти. Повстанці обрали собі за командира 80-річного відставного генерала Бенедикта Колишка, ветерана ще повстання Костюшка. 25 квітня 1831 р. розпочалося повстання шляхти в Таращанському, Радомишльському, Махнівському, Липовецькому й Уманському повітах Київської губернії.
Наприкінці квітня 1831 р. військо генерала Колишка зібралося в містечку Гранів у володіннях графа Чарторийського, куди підходили нові підкріплення. Повстанці мали вже понад 3 тисяч озброєних воїнів (переважно кінноти і кілька сотень піхоти з 4 гарматами). Вони спершу розраховували рушити на Київ, де було відносно мало російських військ, але дізналися, що з Бессарабії через Кам’янець проти них іде російський корпус під командою генерала Логгіна Рота.
Готуючись до боїв із царськими військами, генерал Колишко вирішив перенести свій військовий табір до містечка Дашів, розташованого на межі Поділля й Київщини. 2 (14) травня 1831 р. повстанське військо вирушило з Гранова. Того ж дня під містечком Дашів і селом Городок Гайсинського повіту дорогу їм заступив Рот із 14 ескадронами Харківського, Одеського, Вознесенського та Овідіопольського уланських полків, двома єгерськими батальйонами та двома гарматами. Відбулася 5-годинна битва, в якій після важкого бою повстанці зазнали поразки. Частина повстанців розпорошилася, після бою із 17 ескадронів вдалося зібрати лише чотири.
Колишко вирішив відходити до Галичини. 6(18) травня 1831 р. в бою під Ободним повстанці розбили російських кінних єгерів та захопили в полон генерала Щуцького, 17 офіцерів та 299 солдатів. Загін перейшов через Південний Буг та рушив на Бар, переслідуваний корпусом Рота. 11 (23) травня поблизу села Майдан росіяни розбили повстанців, що втратили весь обоз, скарбницю, гармати. Залишкам загону вдалося знову відірватися від росіян та 14 (26) травня 1831 р. перейти Збруч на територію австрійської Галичини. Рештки інших повстанських загонів також у липні 1831 р. відступили з України в австрійські володіння.
Ставлення українського селянства до повстання [14]
У повстанні у Правобережній Україні взяло участь (згідно з російськими документами) 5627 людей, у тому числі дворян (шляхта, поміщики) — 4017 (74 %) і селян — 1273 (23,4 %). Деякі дослідники оцінюють кількість повстанців вище — до 7 чи навіть 10 тисяч. Але з більш як 5-мільйонного (за переписом 1832 р.) населення трьох правобережних губерній це лише частка відсотка. Участь великих поміщиків була незначною, вони переважно були лояльні до імперії (особливо Браницькі з їхніми величезними володіннями біля Білої Церкви). Але все ж серед повстанців було шестеро Потоцьких чи графи Олізар та Ворцель.
У повстанні узяли участь 1—2 % шляхти і менш як 0,1 % селян. У Волинській губернії 63 % повстанців були зі шляхти, на Поділлі — 73 %, на Київщині — 75 %. Треба брати до уваги, що селяни-повстанці значно більше ризикували в разі поразки: на відміну від дворян, їх можна було жорстоко побивати батогами, а також без жодного
