Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Іра зустріла його вдома дуже радісно. Поцілувала, хитро всміхаючись.

Віктор запідозрив якийсь сюрприз.

«Чи не приїхав, бува, до нас хто-небудь із рідні?» – подумав без особливого ентузіазму.

Зайшов у кімнату. Дочка спала в дитячому ліжечку. На столі стояв величезний букет і пляшка кримського мускату. Поряд лежала телеграма.

«Точно! Або приїхав, або приїжджає», – міркував Віктор, підходячи до столу і думаючи, що доведеться йому когось їхати зустрічати. Або на вокзал, або в аеропорт.

Важко зітхнув, узяв телеграму в руку.

«Із днем народження, дорога. Затримуюся на днинку, буду завтра вранці.

Цілую, твій Віктор»,

– прочитав він і розкрив у подиві рот.

Дружина підійшла ззаду, обняла.

– Спасибі! – прошепотіла. – Звичайно, було б краще вчора ввечері відзначити, але я вже на сьогодні все приготувала. Значить, успішно з’їздив?

Віктор кивнув.

– Там тобі лист на кухні, – сказала дружина.

Віктор пройшов на кухню, взяв із підвіконня конверт. Звернув увагу, що ні марки, ні адреси на конверті не було. Тільки ім’я та прізвище.

– Хто приніс? – запитав дружину, що підійшла.

– У поштовій скриньці взяла, внизу.

Віктор дістав із конверта аркушик паперу.

«Сподіваюся, не ображаєтесь? Усього доброго, Рефат», – прочитав він.

Угорі праворуч стояло вчорашнє число та номер телефону.

Віктор склав аркушик, засунув у кишеню.

З’явилося відчуття, ніби його всього пропустили через величезний рентгенівський апарат. На язиці – присмак металу. На душі – напівусвідомлена образа, якесь дитяче відчуття, мовби хтось за ним підглядав.

– Каву зробити? – запитала дружина.

– Так, дякую. Мені треба буде на роботу повернутися…

– Але до сьомої приїдеш?

Віктор кивнув.

У райвідділі його терпляче чекав стажист Занозін.

– Мені майор Крисько сказав, що ви до обіду будете, – стажист, побачивши Віктора, підвівся з-за столу.

– Які успіхи?

– В ніч із двадцятого на двадцять перше на посту ДАІ чергував сержант Воронько, – доповів стажист.

– І що він говорить?

– Він у селі до завтра, відпросився до матері картоплю підгорнути. А завтра заступає в ніч там же, на майдані Незалежності.

Віктор кивнув.

– Про що-небудь іще дізнатися? – запитав Занозін.

– Так, обдзвони всіх дільничних по вулиці Бастіонній. Дізнайся, на чиїй ділянці в другій половині травня згоріла квартира і що там сталося.

Стажист пішов. Віктор опустив кип’ятильник у склянку з водою, подивився крізь тріснуту шибку на зелень дерев. Зосередився.

Зараз йому було легше думати про все, що сталося в Москві. Він згадував розмови за круглим столом на веранді, згадував усе, сказане Рефатом. Тепер, коли Рефат був далеко, незважаючи на його «кур’єрський» сюрприз із квітами та улюбленим вином дружини, про нього можна було думати вже відсторонено. Не було навпроти його ясно-зелених очей, не звучав спокійний самовпевнений голос. Тепер легше було й аналізувати його твердження. Але чи треба було сумніватися? Віктор не знав. Може, і не треба, та питання не в цьому. Треба перевірити хоч би якось: усе, що він говорить, – правда. І Віктор уже знав, як і що можна перевірити спочатку. Стажист уже сидить на телефоні в іншому кабінеті і обдзвонює дільничних – можна буде почути інший варіант історії про вибух газу через несправну колонку. Потім для стажиста буде ще одне просте завдання, про яке він зможе доповісти до шостої вечора. А далі буде видно.

Віктор знову став думати про отого Рефата. Його трохи дратувало те, що він забув про день народження власної дружини, а хтось практично невідомий, із іншого міста не лише знав дату, але й від його імені прислав подарунок. Це було схоже і на знущання, і на попередження: ми про тебе все знаємо. І знали, видно, немало. Знали, що Іра любить кримський мускат. Із квітами трохи не вгадали. Прислали троянди, а її улюблені квіти – хризантеми. Але може, не знайшли хризантем? Видно, той, хто приніс усе це, і листа в поштову скриньку кинув.

Зітхнувши, Віктор дістав із сумки конверт із фотографіями вбитого Івіна. Відчинив кабінетний сейф, витягнув теку із справою Броницького. Поклав фотографії туди. Потім узяв ручку й аркуш паперу. Зібрався було записати детально все, що з ним сталося в Москві, включаючи сказане Рефатом, але завмер перед білим аркушем, посидів так хвилин п’ять і відсунув од себе аркуш. «Краще запам’ятати», – вирішив Віктор.

Із шухляди столу приглушено задзвеніла телефонна трель. Віктор дістав мобільний, залишений там перед поїздкою в Москву.

«Треба було вранці забрати з собою, раптом Георгій уже дзвонив», – подумав він.

– З поверненням, – прозвучав знайомий голос. – Ну як поїздка?

– Гірше, ніж хотілося, – відповів Віктор.

– Чому?

– Івін убитий, двох інших я не дістав. Їх немає вдома.

– Уже цікаво. А що далі?

– Знайшов даішника, що чергував уночі з двадцятого на двадцять перше на посту біля Головпоштамту. Завтра з ним поговорю.

– А хто займається вбивством Івіна?

– МУР, вони мені фотографії вбивства дали.

– Так ти з ними познайомився? Не треба було…

– Вони зі мною познайомилися раніше, ніж я встиг про це подумати…

– Ну, гаразд, сподіваюся, російська міліція українській завжди допоможе. Ти впевнений, що це був МУР, а не ФСБ?

– П’ятдесят на п’ятдесят, – відповів після паузи Віктор.

– Ну, гаразд, подзвониш після розмови з даішником.

Сховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор допив каву і вийшов із кабінету.

Заглянув до стажистів. Занозін щось строчив на аркуші паперу, сидячи за столом.

– Ну як?

– Нещастя на Бастіонній п’ятнадцять, квартира двадцять три. Двадцять третього травня під північ. Вибух газу. Вся квартира вигоріла, хазяїн загинув.

– А хто був хазяїн?

– Вересаєв Микола Петрович, полковник штабу прикордонних військ. Він сам був там прописаний.

– Дільничний був на місці?

– Ні, сусіди після вибуху викликали пожежну, щоб полум’я не перекинулося на сусідні квартири. Після того, як вогонь загасили і знайшли труп, уже пожежники викликали міліцію. Дільничний тільки опечатав квартиру наступного ранку, коли труп забрали. Він навіть не заходив туди.

– Молодець, – Віктор усміхнувся, йому сподобалася ретельність Занозіна. – Ще одна справа, і ти вільний. Їдь у готель «Москва» і випиши всіх постояльців, які зупинялися там з дев’ятнадцятого по двадцять перше. Повернешся, передаси список мені. Я чекатиму.

Стажист побіг. Віктор зайшов до майора.

– О, нарешті з’явився! А то мене твій Занозін замучив: «Де шеф? Де шеф?» Я йому пояснив, що в цьому закладі шеф не ти, а я, але йому все по барабану! До речі, як він тобі?

– Те, що потрібно!

– Двадцять грам вип’єш? – запитав майор.

– Я ж за кермом і на службі! – Віктор подивовано зиркнув