Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Вона їздила з делегаціями глухонімих за бугор. У них там свої профспілкові конгреси були.

– А з якої мови вона перекладала? – все ще не розумів Нік.

– А ти гадаеш, що всі глухонімі світу розмовляють одними і тими ж знаками?

– А що, різними? – щиро здивувався Нік.

– Звичайно. Вона чотири системи знала.

– А ти?

– Я – тільки три знаю… На повороті ліворуч!

Уражений Нік ледве не пропустив поворот.

– А що ти там робив? – запитав він, кинувши швидкий погляд на Сахно.

– Ти все хочеш знати? Сигарети купував…

Далі до самого готелю вони їхали мовчки. Тільки іноді Сахно командував, куди повернути. Він поводився, як корінний житель Кобленца, що викладає новачкові урок орієнтації по місту.

А «новачок» вів похоронний лімузин неуважливо. Голова його все ще переварювала почуте. «Звідки він викопав цих глухонімих?» – думав Нік.

30

Георгій подзвонив рано-вранці. Віктор ще спав, коли з піджака, що висів поряд із канапою, долинула трель мобільного телефону.

– Спиш? – запитав невидимий напарник і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Даю двадцять хвилин на душ і сніданок. Передзвоню.

Не випускаючи мобільного з рук, Віктор важко підвівся й поплентавсь у ванну.

По дорозі почув із спальні неголосний плач дочки, що прокинулася.

«Коли вона вже підросте?» – подумав він, відчуваючи на спині відбиток жорсткої канапи.

Йому іноді хотілося повернутись і зайняти своє місце в спальні на широкому ліжку поряд із Іриною. Але це місце поки що було зайняте і, загалом, там би він однаково не виспався, адже Ірина вставала іноді по двічі-тричі щоночі, щоб годувати малу.

Заледенівши під холодним душем і прийшовши до тями, він уже пив каву на кухні, аж тут мобільний задзвонив знову.

– Як самопочуття? – запитав Георгій.

– Уже краще.

– Круглу вежу на бульварі Лесі Українки знаєш?

– Це ота фортеця, де якась військова частина?

– Так.

– Знаю.

– Тоді слухай уважно. Під’їдеш туди до дев’ятої, візьми своє посвідчення. Пройдеш через прохідну військової частини, скажеш, що в тридцять другу кімнату. Там, на прохідній, твоє прізвище вже записане. Після цього посвідчення більше нікому не показуєш. У дворі повернеш ліворуч, другі залізні двері з кодовою системою просто біля ручки. Натиснеш по черзі три-п’ять-один-шість. Повтори.

– Три-п’ять-один-шість.

– Відчиниш двері – і на другий поверх. Запам’ятай, ти син генерала Борсюка. У тебе викрали машину. Він дзвонив і домовився, щоб ти прослухав записи тієї ночі про всяк випадок. Скажеш, що тебе цікавить частота ДАІ.

Віктор подивився на годинник. За п’ять хвилин восьма. Можна було без поспіху допити каву та спокійно зібратися.

До дев’ятої він уже був на потрібному місці. Знайшов і прохідну в/ч, і другі двері з кодовою системою. Піднявся на другий поверх і побачив іще одні двері. Подзвонив.

У отворі дверей, що відчинилися, з’явився чоловік років сорока у формі прапорщика.

Щоправда, зовні він узагалі не схожий був на військового – інтелігентне м’яке обличчя, розумні зосереджені очі.

Почувши, що прийшов син генерала Борсюка, прапорщик кивнув і впустив Віктора. Провів його коротким вузьким коридором у просторе приміщення з низькою стелею, зайняте стелажами, на яких упритул одна до одної стояли коробки з однаковими наклейками. Тільки на цих наклейках стояли різні номери.

У кутку за стелажами – великий стаціонарний магнітофон – розміром з добрячий письмовий стіл. Лівобіч лежали навушники.

– Так що ви хочете прослухати? – запитав прапорщик.

– Частоту ДАІ за ніч з двадцятого на двадцять перше травня.

Прапорщик кивнув.

Через кілька хвилин він приніс коробку з широченною бобіною. Поставив бобіну на магнітофон. Почав перемотувати, стежачи за лічильником метрів. Зупинив.

Подивився на записи на бічному боці коробки.

– Ось тут – перемотування назад і вмикання, якщо захочете прослухати ще раз, – показав прапорщик. – Ось навушники.

У вузьке віконце-бійницю, розташоване праворуч од столу-магнітофона, било розсіяне сонячне світло. Прапорщик пішов. Віктор слухав зафіксований ефір тієї ночі і не чув поки що нічого. Якісь шуми, шипіння. Лише хвилин через п’ять прорізався чийсь голос: «Дванадцятий, у ваш бік синій «мерседес». Проїзд на червоний. Дійте!» Потім знову шипіння. «Другий! Шо у тебе на годиннику?… Пів на першу… Ти зі Степаном щодо риболовлі балакав?… Ага… на п’ятницю… Усім постам. Із Пушкінської викрадено червону «дев’ятку» номер КІА 89–71».

Віктор, слухаючи «законсервований» на магнітофонній стрічці ефір, заплющив очі й немов занурився в темряву тієї ж таки ночі. Місто спало, а в його повітрі нечутно для звичайного вуха перемовлялись у справі або про те про се нічні даішники.

«Цікаво, – подумав Віктор. – Хто ще не спить ночами? На яких іще частотах ведуться нічні розмови?»

Оглянувся на стелажі, заповнені коробками. Подивився на бобіну, що повільно оберталася на столі-магнітофоні. Замислився.

«Сьомий, терміново прибути на пост одинадцять… Слухаюсь…» – прозвучало в навушниках. Віктор уважно вслуха5вся в шипіння.

«Третій, здається червона «дев’ятка» проїхала… Може, та, що в угоні?… Та ну її нахер!»

Знову декілька хвилин далеких шумів, наче посилених багаторазовою тишею.

«Сьомий! Відбій! Можеш повертатися на пост!» – прозвучав чіткий голос.

Віктор зупинив стрічку. Перемотав назад. Прослухав іще раз. Усміхнувся. Він знайшов те, що шукав. Шукав, звичайно, з підказки Георгія. Але головне – результат, а не спосіб його досягнення.

Перемотав плівку ще раз. Знову прослухав.

Зупинив бобіну. Пішов шукати прапорщика. Знайшов його десь хвилин через кілька в сусідньому приміщенні, схожому на студію звукозапису двадцятирічної давності, – суцільна апаратура, лампочки, декілька магнітофонів мовчки крутять свої широченні бобіни.

Прапорщик сидів за маленьким письмовим столом у кутку приміщення і підписував картонний футляр бобіни. Почувши за спиною кроки, він обернувся.

– Ну як, що-небудь почули?

– Так, дещо, – Віктор кивнув. – Начебто те, що потрібно. Переписати можна?

– А чому ні? – знизав плечима прапорщик.

Він узяв із ящика столу невеликий касетний магнітофон.

– Ходімо!

Прапорщик перемкнув магнітофон із навушників на зовнішній звук. Знайшли на плівці місце, де один даішник уточнював у іншого час. Звідти і почали записувати.

Коли прозвучало повідомлення про викрадену червону «дев’ятку», прапорщик значущо озирнувся на Віктора.

– Знайшли? – запитав він.

Віктор швидко зміркував, що сам сюди потрапив під приводом пошуку інформації про викрадену машину.

– Ні, – мовив у відповідь і сумно похитав головою. Коли через якийсь час почулося фраза про те, що «дев’ятку» нібито бачили, на що інший даішник мовив: «Та ну її нахер!», уже прапорщик співчутливо похитав головою.

– Із такою міліцією для злочинців розгулятись можна, – сказав він.

Віктор хотів було сказати, що ДАІ – це зовсім інша міліція, що є ще і карний розшук, який тягне хомута іноді цілу добу.