Небратнi - Максим Іванович Кідрук
За кілька хвилин по четвертій «Беркут» пішов у наступ. Із перших секунд стало зрозуміло, що основна мета спецпризначенців — не просто зачистити площу, а жорстоко побити мирних демонстрантів. Не було створено коридору, яким мітингувальники могли б відступити, на людей напирали з усіх боків. У натовп полетіли шумові гранати, пішов сльозогінний газ. Стомлені, змерзлі та деморалізовані активісти не мали сил чинити опір, стокілограмові «беркутівці», лаючись російською, швидко відтіснили їх під Монумент Незалежності, після чого почали нещадно бити. Били всіх без винятку — і хлопців, і дівчат. Валили на землю, чавили ногами, молотили кийками по руках і головах. На відеозаписі, знятому оператором «Reuters», чути, як хтось із чоловіків, певно, не вірячи в те, що відбувається, безперестану кричав: «За що?! За що?!» Тих, хто виривався з оточення, спецпризначенці наздоганяли, збивали з ніг і добивали кийками. Добивали навіть тих, хто, стікаючи кров’ю, намагався самотужки дістатися до карет швидкої допомоги, які стояли на Хрещатику, — бійці «Беркуту» перехоплювали травмованих демонстрантів на півдорозі та били, по суті, на очах у лікарів. Камери зовнішнього спостереження зосереджених уздовж Хрещатика та суміжних вулиць магазинів зафіксували, як «беркутівці» переслідували активістів за сотні метрів від Майдану Незалежності, причому ловили й били не лише людей, які прагнули сховатись у підземних переходах чи провулках, але й випадкових перехожих.
О 4:30 усе скінчилося. «Беркут» звільнив Майдан Незалежності від активістів Євромайдану та впустив на центральну площу комунальників для встановлення новорічної ялинки, яку відтоді стали називати «кривавою». Ще півгодини — приблизно до п’ятої ранку — тривало зачищення прилеглих територій. Знавіснілі від запаху крові бійці «Беркуту» металися Хрещатиком, погрожуючи кийками та нецензурно лаючи присутніх громадян. Мобільний зв’язок у центрі Києва було відновлено лише о 5:30.
Звірячий розгін Євромайдану — це переломний момент в історії незалежної України. Події на Майдані Незалежності вночі з 29 на 30 листопада втягнули в протестний рух усі верстви населення, вивівши на вулицю навіть тих українців, які до цього часу демонстративно відмежовувалися від політики. Основну масу людей більше не цікавило питання інтеграції з Євросоюзом. Із того моменту, як шоковані кияни вранці 30 листопада виходили на Майдан, отетеріло телющилися на плями засохлої крові на бруківці, після чого мовчки, зціпивши зуби, йшли до Михайлівського собору, перед воротами якого виник стихійний мітинг, завданням номер один стало усунення від влади зграї знахабнілих злодіїв — донецької «Сім’ї», — котрі вперше від часу здобуття незалежності спричинили кровопролиття в мирній Україні.
6
Якби мене попросили назвати п’ять основних причин збройного протистояння в Україні протягом зими 2013–2014 років і врешті-решт усунення клану Віктора Януковича від влади, я вагався б, чи згадувати відмову Януковича від євроінтеграції.
На початку вересня 2014-го, під час мого візиту до Польщі в рамках прес-туру на підтримку роману «Бот», організатори фестивалю «Polcon-2014» запросили мене на дискусію «Ураган зі Сходу — Польща, Росія й Україна в обіймах „Демократора“». Разом зі мною в обговоренні російської агресії брали участь відомі польські письменники Пьотр Ґочек, Матвій Паровські й Анджей Пилип’юк. Розмова вийшла цікавою, попри те, що я не прихильник таких заходів. Зазвичай під час подібних дискусій письменники вдають із себе напрочуд проникливих і глибокодумних експертів, якими вони, звісно, не є. Та зараз не про це. Нас зібралося послухати не менш ніж сотня людей, і, як це завжди буває, найцікавішою частиною дискусії стали запитання від слухачів. Один чоловік середніх років підвівся та звернувся до мене. Він говорив довго та трохи плутано (запитання вийшло помітно довшим за відповідь), розписуючи, скільки негативу в повсякденне життя пересічного польського громадянина привнесло входження Польщі до Євросоюзу. Зрозумівши, що зміст його чи то доповіді, чи то запитання окреслений спробою з’ясувати мою думку з приводу того, чи не зависоку ціну заплатила Україна за зближення з Європою і чи не думаю я, що це зближення зрештою нічого не дасть, я був змушений його обірвати. «А хто говорить про входження до Євросоюзу?» — запитав я.
Чому всі друзі-європейці, з якими я підтримую спілкування (а таких із часу навчання у Швеції чимало), думають, що основною і єдиною причиною Євромайдану була відмова Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС? Я однозначно «за» євроінтеграцію, бо прагну бачити свою країну частиною європейської спільноти, але бути частиною Європи означає для мене поділяти європейські цінності, при цьому зовсім не обов’язково мати надпис «European Union» на першій сторінці паспорта. На сучасному етапі у відносинах із ЄС для України важливими є два питання: 1) асоціація, тобто створення зони вільної торгівлі, спільного ринку з країнами Євросоюзу, що забезпечить усунення будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і 2) безвізовий режим. Питання про входження до ЄС наразі неактуальне і, мабуть, ще дуже довго таким залишатиметься.
Соціальний вибух в Україні на межі 2013–2014 років мав багато причин, і я твердо переконаний, що більшість із них — внутрішні. Оскільки ще від 2010 року тривало постійне зростання протестних настроїв українців, відмова Януковича від угоди про асоціацію та жорстокий розгін мирної демонстрації на Майдані — це лиш останні краплі у прийнятті людьми рішення домагатися правди на вулиці.
7
Янукович почав випробовувати терпіння власного народу відразу після інавгурації.
Протягом перших семи місяців на посаді президента Віктор Федорович двічі порушив Конституцію України — основний закон, гарантом якого він мав би виступати. Уперше це сталося 9 березня 2010-го, коли Партія регіонів у неконституційний спосіб сформувала коаліцію в парламенті й таким чином отримала можливість формувати Кабінет Міністрів. Неконституційність формування більшості полягала в тому, що згідно з основним законом України парламентську коаліцію могли формувати лише фракції, які перемогли на виборах і сукупно отримали понад 50 % депутатських місць. 2007 року — попри те, що і «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), і блок «Наша Україна — Народна Самооборона» (НУ-НС)[55] поступилися Партії регіонів, яка набрала 30,71 % голосів, — сумарно БЮТ і НУ-НС зайняли понад половину парламентських місць, що дало їм можливість законно сформувати демократичну проєвропейську коаліцію, до якої пізніше приєднався Блок Литвина. На позачергових виборах до Верховної Ради 2010 року, що стали логічним наслідком політичної кризи та розбрату між БЮТ та НУ-НС, перемогу знову здобули «регіонали», однак для формування більшості їм катастрофічно
