Історія війни козаків проти Польщі - П'єр Шевальє

домівок та знищувати можливих запасів харчів та фуражу. Тамтешні пани теж докладали старань, щоб селяни повернулися до послушенства, обіцяючи їм у листах та в спеціальних посланнях, що милостиво поводитимуться з ними, якщо тільки селяни захочуть виправитися.

Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук; він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збу- /168/ рений останньою поразкою та його відсутністю. Хмельницький використав властиву йому кмітли- вість і послав у місця, куди він особисто не міг прибути, своє перо і емісарів, щоб знову збудити бойовий запал, який вже значно був охолонув, та щоб закликати до боротьби за спільну справу, і при тому пояснював народові, що фортуна мінлива і має зворотну сторону: якщо вона від деякого часу прихильна до поляків, то все ж вона залишила козакам хоробрість і досить війська, щоб відновити війну та підвестися після поразки. Одночасно він підбадьорював народ навмисне вигаданою новиною, ніби повстання якогось Ракочі{72} в Польщі примусило короля відвести туди більшість війська, щоб припинити рух повстанців; що цвіт старого козацтва знову згромаджується, а найближчими днями приєднаються до них татари для /169/ помсти за останню поразку. Все ж для того, щоб сподівання, якими він підтримував свій народ, могли здійснитися, Хмель-

ницький час від часу надсилав послів до хана, через яких робив велемовні обіцянки, прагнучи одержати від нього нову допомогу; причому він доводив ханові, що безпека останнього залежить від успіху Хмельницького і що знищення козацтва безперечно спричиниться до того, що поляки винищать татар. Він відрядив також трьох послів у Порту з подібним клопотанням та доводив через них, що коли козаки матимуть підтримку від султана, вони зможуть чинити опір усій військовій силі Польщі і що, навпаки, коли султан відмовиться, то козаки будуть змушені помиритися з поляками і після цього виступити війною проти турків.

Князь Януш Радзівілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глєбович, залишивши гусарського підполковника Францкевича[129] разом з кількома загонами під Черніговом, щоб перешкодити тамтешній козацькій залозі зробити вилазку, підступив під Київ, вигнавши з його околиць козацьких полковників Антона{73} і Горкушу,[130] та довів їхні загони до такого замішання, що вони, пробігши прожогом через свій табір і міст, змушені були відступити до Києва, проте і там вони не довго трималися. Викликаний наближенням литовського війська жах поширився серед інших козацьких загонів, які доти вважали себе в безпеці в тій місцевості. Вони залишили місто, яке було одним з їхніх головних пристановищ. Коли міщани Києва побачили, що в них немає ні залоги, ні інших засобів оборони, вони надіслали до польських гетьманів своїх архієпіскопа та архімандрита з бла- /170/ ганням пощадити їхнє місто, яке король завжди ласкаво оберігав і яке під час багатьох війн було притулком для польської шляхти. Їх прохання вислухано, і князь Радзівілл задовольнився тим, що обеззброїв міщан, щоб на майбутнє вони не могли шкодити.

Хмельницький, дізнавшись про втрату Києва, подвоїв свої старання і шукав способів, щоб поставити нове військо, здатне затримати просування ворога, а поганий стан надихував його сповненими люті і відчайдушності задумами. Його радо слухали не тільки козаки, а й частина селян, які були досить схильні знову спробувати щастя у війні; дехто з селян голосно повторював, що ганьба втрачати відвагу внаслідок однієї поразки; що ті, які їх цим разом змусили тікати, раніше самі тікали перед ними та що це може ще раз повторитися; що на випадок, коли б доля вперто підтримувала поляків, вони змогли б знайти притулок на турецькій землі, де жили б вільніше та легше, ніж на Русі, і що в цій справі вже написано до сілістрійського паші.

Отже багато з селян щодня приєднувалося до Хмельницького, а козаки знову почали свої походи та шарпанини в різних місцях, особливо ті, які жили поблизу Дністра та Валахії, бо вони більше призвичаєні до похідного життя. Гетьман Потоцький відрядив дві тисячі під командою свого сина, кам’янецького старости,{74} щоб розігнати всіх тих свавільників; але замість надіслати йому допомогу, як [молодий Потоцький] просив, він відкликав його назад, вважаючи, що краще зібрати все військо в єдине ці- ле. Гетьман надіслав потім сім загонів до Білої Церкви, щоб узяти козацьких язиків, але замість того, щоб виконати цей наказ, вони затрималися для пограбування Паволочі. Недалеко від цього місця їх зустріли дві тисячі козаків і п’ятсот татар, які атакували поляків і погнали /171/ аж до брами цього міста та примусили їх віддати всю здобич, яку вони було забрали. Поразка польських загонів була б неминучою, коли б не кілька загонів князя Вишневецького, які дуже вчасно прийшли їм на підмогу і примусили втікачів повернутися чолом до переслідувачів та відбити частину останніх до їхнього табору, а частину аж до Білої Церкви. Поляки довідалися від полонених татар, взятих при цій нагоді, що з Хмельницьким було лише дві тисячі їхнього війська, але до них мали приєднатися цими днями ще чотири тисячі; решта ж невірних погнала в степи своїх коней, щоб попасти їх там, та що вони одержали наказ бути напоготові, щоб в найближчий час повернутися до Польщі. Це повідомлення змусило гетьмана Потоцького припинити свій марш аж до прибуття обозу і піхоти. Порадившись з офіцерами про те, що робити, він вирішив захопити Фастів, місто по дорозі до Києва, щоб полегшити зв’язок і навіть об’єднання з князем Радзівіллом. Тоді як він стояв табором у Паволочі, очікуючи на піхоту, що йшла дуже повільно, пошесть забрала у цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні.

Коли військо 25 серпня віддало йому останню шану, воно наступного дня рушило до Трилісів, які були досить добре укріплені. Коли залога дуже гордо відповіла на гостру вимогу польського гетьмана здатися, він відрядив генерала артилерії і комісара війська Пшиємського, а також підполковника Берга з полку князя Богуслава Радзівілла разом з сьомастами німецьких уланів для атаки Трилісів. Вони втратили шістдесят чи вісімдесят душ при наближенні, серед них капітанів Штрауса і Валя; діставши підмогу від /172/ польської піхоти, вони менше ніж за дві години оволоділи місто і замком, незважаючи на запеклий опір обложених, серед яких навіть жінки боролися з косами в руках. Усіх тут посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над