Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Якось під час Громадянської війни, коли прибічники Лінкольна ганьбили його запеклих ворогів, він сказав: „Ви відчуваєте більшу неприязнь до моїх ворогів, ніж я. Можливо, мені її бракує, але я ніколи не вважав, що вона себе виправдовує. Життя людини таке коротке, що вона не може дозволити собі згаяти половину його на суперечки. Якщо хтось із моїх ворогів припинить боротьбу зі мною, я ніколи не дорікатиму йому нашими колишніми незгодами“.
Шкода, що моя стара тітонька Едіт не поділяла поглядів Лінкольна на прощення. Вони з дядечком Френком жили на фермі, що перебувала під заставою. Земля там була неродюча, вона заросла бур'янами і була покопана ровами. Подружжя насилу зводило кінці з кінцями й економило кожен цент. Але тітонька Едіт будь-що бажала прикрасити свою убогу оселю і час від часу купувала в борг фіранки та інші гарненькі дрібнички в галантерейному магазині Дена Еверсола у Мерівіллі, штат Міссурі. Дядечка Френка турбували ці борги. Він, як і всі фермери, боявся несплачених рахунків, тож попросив Дена Еверсола більше не продавати товари його дружині в кредит. Коли вона про це дізналася, то не тямилася від люті. І дорікала чоловікові за той учинок ще протягом наступних п'ятдесяти років. Я не раз чув, як вона розповідала цю історію. Востаннє тітонька згадувала про неї, коли їй було вже близько вісімдесяти років. Я сказав їй: „Тітонько Едіт, я розумію, дядечко Френк вас тоді принизив, і це була його помилка, але чи не думаєте ви, що вчиняєте набагато гірше за нього, дорікаючи йому з цього приводу протягом вже майже півстоліття?“ Але мої слова не справили на неї жодного впливу. Такі ж наслідки мала б моя розмова, скажімо, з місяцем.
Тітонька Едіт заплатила велику ціну за свою дратівливість і злопам'ятність. Вона втратила душевний спокій.
Коли Бенджаміну Франкліну було сім років, він припустився помилки, про яку пам'ятав сімдесят років. Хлопчик дуже хотів мати свисток. Він увійшов до магазину іграшок у такому збудженому стані, що висипав на прилавок усі гроші, які в нього були, забрав свисток і побіг додому, 92 навіть не поцікавившись у продавця, скільки ж той насправді коштує. „Вдома я бігав по всіх кімнатах і свистів, страшенно задоволений своєю покупкою“, — писав Франклін своєму другові через сімдесят років. Але коли його старші брати і сестри дізналися про те, що він заплатив за свисток значно більше, ніж той насправді коштував, вони безжально висміяли малюка. „Я плакав з досади“, — згадував Бенджамін Франклін.
Минуло багато років, Франклін став славетним політичним діячем і послом США у Франції, та, як і раніше, пам’ятав, що переплатив за свисток, і ці спогади викликали у нього „більше жалю, ніж все те задоволення, яке він отримав від свистка“.
Але за цей життєвий урок Франклін, врешті-решт, заплатив не таку вже й велику ціну. Він казав: „Коли я подорослішав і почав спостерігати за людською поведінкою, то зустрів багато, дуже багато осіб, які заплатили надто високу ціну за свій свисток. Одне слово, я зрозумів, що, як правило, всі нещастя людського роду спричиняються хибною оцінкою цінності тієї або іншої речі, і тим, що люди платять надто високу ціну за свої свистки“.
Гілберт і Салліван якраз із таких. Вони теж заплатили за свій свисток надто високу ціну. Як і моя тітонька Едіт. Та і Дейл Карнегі слабував на це час від часу. До цієї ж компанії потрапив і безсмертний геній Лев Толстой, автор двох всесвітньо відомих романів „Війна і мир“ і „Анна Кареніна“. У Британській енциклопедії зазначається, що останні двадцять років свого життя Лев Толстой, можливо, „був найбільш шанованою людиною у світі“. За двадцять років до його смерті, в період з 1890 по 1910 роки, його відвідували незліченні шанувальники, які прагнули бодай раз побачити його обличчя, почути голос або доторкнутися до його одягу. Кожне вимовлене ним слово негайно занотовувалося і вважалося майже „святим одкровенням“. Але коли йшлося про звичайне життя, Толстой виявляв ще менше здорового глузду, ніж Франклін у свої сім років! Він був геть нерозсудливий!
Ось що я маю на увазі. Толстой одружився із дівчиною, яку кохав понад усе. Вони і справді були такі щасливі разом, що іноді, ставши на коліна, молили Бога, щоб той дав їм змогу чимдовше жити таким чудовим і радісним життям. І все було б добре, та молода дружина виявилася страшенно ревнивою. Вона перевдягалася в сільське вбрання і стежила за чоловіком навіть у лісі. В сім’ї почалися скандали. Вона ревнувала його навіть до своїх дітей. Дійшло до того, що одного разу жінка вистрілила з пістолета у портрет своєї дочки. Вона звивалася на підлозі, стискаючи в руках пляшку з опіумом і погрожувала накласти на себе руки. Діти в цей час перелякано сиділи в кутку кімнати і плакали від жаху.
І що ж зробив Толстой? Я не винуватив би його, якби він розлютився і почав трощити меблі — у нього були на це всі підстави. Але він вчинив щось зовсім незрозуміле: вхопився за перо і описав у своєму щоденнику події, що відбулися, звинувативши в усьому дружину! Це був його „свисток!“ Письменник хотів, щоб прийдешні покоління виправдали його, поклавши всю відповідальність за невдалий шлюб на жінку. А що зробила його дружина? А вона видирала сторінки з його щоденника, де йшлося про неї, і палила їх. Крім того, вона почала робити записи у власному щоденнику, звинувачуючи свого грубіяна-чоловіка в тому, що він занапастив її життя, написала навіть новелу під назвою „Чия провина?“ У ній вона зобразила свого чоловіка домашнім тираном, а себе — мученицею.
Чим же все це скінчилося? Чому ці двоє закоханих людей перетворили свій дім, за словами самого Толстого, на притулок для божевільних? Вочевидь, на це було декілька причин. Одна з них полягала в тому, що вони прагнули справити враження на нащадків. Їх турбувала наша думка про них! Але кого з нас сьогодні цікавить, хто винен в їхніх сімейних чварах? Нікого.