Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі

Я не переймався б так, якби втратив власні гроші, — та я був приголомшений, бо змарнував гроші своїх друзів, хоча всі вони й були людьми зі статками. Я боявся зустрічатися з ними після провалу нашої непевної справи. Проте, на мій подив, вони не лише не образилися на мене, а й виявилися непоправними оптимістами.

Я знав, що діяв за принципом „пан або пропав“, і сподівався на успіх, здебільшого спираючись на думки інших людей. Як зазначив X. І. Філліпс, я „грав на біржі на слух, не знаючи нот“.

Я проаналізував свої помилки і вирішив, що, перш ніж повертатися на фондову біржу, мені слід більше дізнатися про те, як вона працює. Я познайомився з найуспішнішим біржовим гравцем за всю історію існування біржі. Його звали Бартон С. Кастл. Я вірив, що можу багато чому в нього навчитися, адже він мав репутацію людини, яка тривалий час успішно здійснює фондові операції. Я розумів, що цей успіх не є наслідком просто щасливого збігу обставин.

Він поставив мені декілька запитань про мої минулі операції на фондовому ринку. Потім він пояснив мені найважливіший принцип цього бізнесу: „На кожну зі своїх біржових операцій я поставив „обмежувач збитків“. Якщо я купую акції, скажімо, по п'ятдесят доларів за штуку, то негайно встановлюю режим „обмеження збитків“ на рівні сорока п'яти доларів. Це означає ось що: якщо ціна на ці акції впаде більш ніж на 5 пунктів, то вони автоматично будуть продані. Таким чином мої збитки обмежаться п'ятьма пунктами“.

„Головне — розумно організувати свої біржові справи, — продовжував досвідчений наставник, — тоді в середньому ваш прибуток становитиме двадцять п'ять або навіть п’ятдесят пунктів. Отже, обмеживши свої збитки п’ятьма пунктами, ви можете помилитися більш ніж у половині операцій, і при цьому все ж таки заробити чимало грошей“.

Я одразу ж застосував цей підхід і застосовую його донині. Це допомагає мені захищати інтереси моїх клієнтів і заробляти десятки тисяч доларів.

Поступово я зрозумів, що режим „обмеження збитків“ можна використовувати не лише стосовно фондового ринку. Я почав ставити „обмежувач“ на будь-які свої прикрощі та образи. І цей режим завжди виправдовував себе.

Наприклад, я часто снідаю разом зі своїм другом, який ніколи не приходить на зустріч вчасно. Раніше його запізнення дратували мене, оскільки він з’являвся у кафе рівно тоді, коли половина відведеного на сніданок часу вже спливала. Врешті-решт я розповів йому про „обмежувач“, який я встановив на свій неспокій. Я сказав: „Послухай, Білле, мій „обмежувач“ вмикається через десять хвилин після призначеного часу нашої зустрічі. Якщо ти не з’явишся у цей період, я вважатиму нашу домовленість недійсною і не чекатиму на тебе“.

Боже милий! Якби багато років тому мені вистачило глузду поставити „обмежувач“ на своє нетерпіння, на свій характер, на своє прагнення виправдати себе, на свій жаль, на своє розумове й емоційне напруження! Чому мені забракло здорового глузду, аби оцінити кожну ситуацію, яка загрожувала моєму душевному спокою? Адже я міг сказати собі: „Послухай, Дейле Карнегі, це повинно тебе хвилювати лише ось до такої межі, і все“. Чому я не робив цього раніше?

Проте я все-таки можу похвалити себе за той випадок, коли я виявив здоровий глузд. Це було у надзвичайно складний період мого життя — під час життєвої кризи, коли мої мрії, мої плани на майбутнє і плоди багаторічної праці розсипалися, мов картковий будиночок. А сталося ось що. Коли мені виповнилося тридцять років, я вирішив присвятити своє життя написанню романів. Я збирався стати другим Френком Норрісом, Джеком Лондоном або Томасом Харді. Я так прагнув досягти цієї мети, що два роки прожив у Європі. Там можна було непогано існувати, маючи запас доларів, оскільки після Першої світової війни постійно відбувалися грошові реформи і безупинно друкувалися гроші. Протягом цих двох років я працював над головним твором свого життя. Він називався „Сніговій“. Назва якнайкраще відповідала тому крижаному холоду, з яким зустріли мій роман у видавництвах. Такий холод панує хіба що на рівнинах Дакоти, коли їх охоплює завірюха. Коли мій літературний агент сказав мені, що роман нічого не вартий і що мені бракує хисту для літературної діяльності, в мене ледве серце не стало. Я вийшов з його офісу, неначе в тумані. Я був приголомшений і почувався так, ніби мене добряче загилили дрючком по голові. Я остовпів од розчарування. Проте я зрозумів, що стою на життєвому роздоріжжі і маю ухвалити найважливіше рішення у своєму житті. Що я повинен робити? Який шлях мені обрати? Минуло кілька тижнів, перш ніж я вийшов із заціпеніння. Тоді я ще й гадки не мав про те, що можна поставити „обмежувач“ на свій неспокій. Але зараз, озираючись назад, я розумію, що зробив саме це. Я поставив хрест на двох роках каторжної роботи над романом, реально оцінив свій твір як невдалу спробу зайнятися високим мистецтвом, після чого вирішив змінити своє життя. Я знову почав викладати на курсах для дорослих, а на дозвіллі писав біографії відомих людей і загальноосвітні книги на зразок тієї, яку ви читаєте зараз.

Чи відчуваю я задоволення від ухваленого тоді рішення? Чи радий я цьому? Щоразу, коли я згадую той момент, мені хочеться танцювати від щастя! Можу сказати відверто, що відтоді я жодного разу не пошкодував про те, що не став другим Томасом Харді.

Однієї ночі сто років тому, коли сова зловісно пугукала в лісі на березі Уолденського ставу, Генрі Торо вмочив гусяче перо в саморобне чорнило і записав у своєму щоденнику: „Вартість речі — це така кількість субстанції під назвою „життя“, яка необхідна, щоб обміняти на неї цю річ одразу чи протягом тривалого часу“.

Інакше кажучи, ми — дурні, коли платимо за якусь річ більше, ніж вона коштує для нашого життя.

Проте саме так вчинили Гілберт і Салліван. Вони писали чудові веселі вірші й чарівну музику, але нічого не тямили у тому, як наповнити радістю власне життя. Вони створили найкращі у світі оперети: „Терпіння“, „Фартушок“, „Мікадо“, але не могли контролювати свої емоції. Вони хвилювалися через дурниці, такі, наприклад, як ціна килима! Салліван замовив для придбаного ними театру килим. Коли Гілберт побачив рахунок, він оскаженів. Чоловіки судилися з цього приводу і