Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Як би там не було, гетьман залишив Київ 15 грудня, коли в газеті «Мир» було опубліковано текст його останнього державного акту. Переможна Директорія оголосила очільника Української Держави поза законом: кожен зустрічний мав право вбити його. Скоропадському допомогли німці, не так офіційні достойники, як прості знайомі. Він отримав документи на ім’я мушкетера Фрідріха Бляхау та місце у військово-санітарному ешелоні, що їхав до Берліна. Звісно, обійшлося без театральних сцен зі стріляниною, бинтуванням голови, перевдяганням у німецький однострій, так яскраво описаних М. Булгаковим. Саме так до Німеччини пізніше було вивезено багатьох офіцерів, полонених повстанцями в Києві.
В Україні ще залишалася Аліна, яка намагалася підтримувати свого чоловіка до останнього. Вона змогла виїхати лише на початку січня 1919 р. теж військовим ешелоном. Восьмого січня вони нарешті зустрілися в Берліні.
Будинок Скоропадських у Ванзее. Фото 1930-х років
Столиця колишньої Німецької імперії в січні 1919 р. не була безпечним місцем для емігрантів, оскільки там вирувала революція. Іноді перебіг подій нагадував гірші часи російського перевороту, але загалом вона відбувалася більш цивілізовано. Намагання гетьмана отримати згоду на виїзд до інших держав (Великої Британії,Франції, навіть Швеції) не мали наслідків. Тому до літа 1919 р., коли нарешті було отримано згоду уряду Швейцарії, він залишався в Берліні.
Попри все це період із січня до травня 1919 р. Павло Скоропадський використав для написання спогадів. Цей твір, з одного боку, присвячений підсумкам Гетьманату, викладенню власного бачення причин поразки і шляхів подальшого життя України. Цей висновок можна передати двома реченнями: «Що б там не було, Україна в тій або іншій формі буде. Не примусиш річку текти назад, так само і з народом, який не примусиш відмовитися від його ідеалів». З іншого, була суто утилітарна мета написання спогадів — домовленість із російським видавництвом у Берліні щодо їх публікації. У такий спосіб Скоропадський намагався якось поліпшити свій матеріальний стан, адже залишив Київ із порожніми руками, без коштів і матеріальних засобів до існування. Власне, якихось особистих коштів у гетьмана не було, і весь час перебування на чолі Української Держави він одержував лише офіційне утримання від уряду. Орієнтацією на російську аудиторію, очевидно, можна пояснити мову написання, фінальні фрази спогадів щодо майбутнього «Великої Росії», яка мусить «відновитися на федеративних засадах, де всі народи ввійдуть до складу великої держави, як рівні до рівних…» Але весь зміст мемуарів, просякнутих насамперед Україною, став, поза сумнівом, неприйнятним для такої публікації. Від Скоропадського російські емігранти чекали виправдань, каяття, реабілітації за гетьманство, нарешті — зречення української ідеї, чого в мемуарах не було. Спогади так і не побачили світ аж до кінця ХХ ст.
Павло Скоропадський з донькою Марією. Мал. О. Мордвинцевої. 1922 р.
Діти Скоропадських вибиралися з революційної України кружним морським шляхом: через Туреччину до Італії, і лише звідти змогли виїхати до нейтральної Швейцарії. У цій країні родина влітку 1919 р. з’єдналася. Там вони прожили півтора року в пансіонаті біля Лозанни. Зовнішньо це був, мабуть, найспокійніший період у житті гетьманської родини. Народилася остання донька Олена, старші доньки продовжували навчання, Данило навчався в кантональній гімназії в Лозанні. Колишній товариш держсекретаря Української Держави доцент М. Могилянський викладав дітям історію України.
Водночас тривала глибока внутрішня робота гетьмана з осмислення причин та наслідків Української революції. У спогадах зафіксовано лише перший, початковий її етап. Другий розпочався 1921 р. після повернення до Німеччини. Продавши останні дорогоцінні фамільні прикраси, вивезені дітьми, Скоропадські придбали під Берліном (район Ванзеє) невеличку садибу. Саме цей будинок до 1945 р. був осередком новітнього гетьманського руху, прапором і керівником якого став Павло Скоропадський. Як свідчила Олена Скоропадська, залишаючи свою останню резиденцію, гетьман записав у щоденнику: «Ми були тут щасливими». Будинок у Ванзеє із садибою став не тільки приміщенням для проживання всієї родини, а й джерелом існування. Вирощений урожай, пташник допомагали не лише утримувати рідних і близьких, а й підгодовувати численних українських емігрантів, котрі відвідували гетьмана. Ще одним джерелом існування Скоропадських у Берліні була державна пенсія, що її виплачував німецький уряд (Веймарської республіки й Третього Рейху) гетьману як керівникові союзної держави.
Як і 1917 р., в еміграції гетьман пережив дуже непросту ідейну еволюцію. Упродовж 1919—1921 рр. він активно стежив за подіями в Україні й Росії. Скоропадський критикував жорстку позицію російського білого руху, що заперечував будь-які кроки назустріч демократичним та національним вимогам народів колишньої Російської імперії. Він бачив, що попри поразку української Директорії національний рух, національне почуття були єдиним заборолом на шляху переможної ходи російського більшовизму. В інтерв’ю газеті «Gazzette de Laussanne» у жовтні 1920 р. він сказав: «…я переконаний, що для майбутнього спокою Східної Європи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур — це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національному почутті, відповідно глибокому бажанні всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукає»110.
Упродовж 1921—1922 рр. сталося єднання розрізнених до того сил — українського монархічного хліборобського руху, який представляв лідер консервативної думки В. Липинський, і гетьмана Павла Скоропадського з його нечисельними прибічниками в еміграції. За родом Скоропадських закріпилося організаційне керівництво цим політичним напрямом українства, що впродовж 30—40-х років минулого століття набрало багато прибічників, мало осередки в державах Західної, Центральної та Східної Європи, США та в Канаді, на Далекому Сході. Гетьманський рух був справою всього життя Павла Скоропадського до його загибелі у квітні 1945 р. навіть попри дві серйозні кризи в середовищі гетьманців. Перша з них (1929—1931) призвела до трагічного розриву між Скоропадським і Липинським. Друга, що сталася наприкінці 30-х років ХХ ст., не була такою загрозливою, але дещо послабила національно-консервативний рух. Після цього провід успадкував Данило, після смерті останнього — Єлизавета, нарешті остання в роді Олена.
Слід відзначити певну суперечність між офіційними засадами гетьманського руху, лозунгом якого було «Бог, Гетьман, Україна», та особистими уподобаннями Павла Скоропадського. Фактично з березня 1917 р. він позбувся минулих монархічних переконань, як засвідчує листування з дружиною. Рішуче заперечував гетьман погляди на Українську Державу як монархію, а на посаду гетьмана як українського короля (князя). У листах до найближчих
