Загублений світ - Майкл Крайтон

Те, що вона виявила, представляло гієн у зовсім іншому світлі. Відважні мисливці і уважні батьки, вони жили у дивовижно складній соціальній структурі — до того ж матріархальній. Що ж стосується їхнього сумнозвісного гавкоту, то насправді це була надзвичайно складна форма спілкування.

Вона почула рев і крізь окуляри нічного бачення побачила першого з левів, що наближалися до жертви. Це була велика самиця, яка, кружляючи, підходила все ближче. Гієни гавкали та огризалися на левицю, відтіснюючи своїх цуценят подалі у траву. Невдовзі з’явилися й інші леви і всілися поласувати чужою здобиччю.

Тепер леви, подумала вона. Оце вже насправді мерзенні звірі. Хоча леви й називалися царями тварин, насправді вони були підлими і…

Задзвонив телефон.

— Макено, — сказала вона.

Телефон задзвонив знову. Кому вона могла зараз знадобитися?

Вона нахмурилася. Крізь окуляри було видно, як леви підняли голови, оглядаючись у нічній савані.

Макена порпався під панеллю приладів, шукаючи телефон, і той задзвонив ще тричі, поки він його побачив. Вона чула, як він сказав:

— Джамбо, мзі. Так, доктор Гардінг тут. — Він передав телефон їй. — Це доктор Торн.

Вона неохоче зняла окуляри нічного бачення і взяла слухавку. Вона добре знала Торна: той розробив більшу частину устаткування для її «Ленд Ровера».

— Доку, сподіваюся, це щось важливе?

— Так, — відповів Торн, — я телефоную з приводу Ричарда.

— Що з ним? — Вона відчула його тривогу, але не зрозуміла, чому. Останнім часом Левін перетворився для неї на головний біль, бо майже щодня телефонував з Каліфорнії, діймаючи її щодо польових досліджень тварин. Він мав безліч питань щодо схованок, протоколів передачі даних, зберігання записів і ще, ще, ще…

— Чи він коли-небудь казав тобі, що збирається досліджувати? — спитав Торн.

— Ні,— відповіла вона. — А що?

— Зовсім нічого?

— Ні,— відповіла Гардінг. — Він дуже потайливий. Але я зробила висновок, що він знайшов популяцію тварин, яких міг би використати, щоб переконливо донести свою точку зору щодо біологічних систем. Ви ж знаєте, який він одержимий. А чому ви питаєте?

— Він пропав, Capo. Ми з Малкольмом гадаємо, що він вскочив у якусь халепу. Ми визначили, що він на одному з островів біля Коста-Рики і тепер летимо до нього.

— Зараз? — спитала вона.

— Цієї ночі. Ми долетимо до Сан-Хосе за кілька годин. Іян летить зі мною. Ми хотіли б, щоб і ти до нас приєдналася.

— Доку, — зітхнула вона. — Навіть якщо я потраплю на ранковий рейс з Саронери у Найробі, мені потрібен майже день, щоб туди дістатися. І це якщо пощастить. Я маю на увазі…

— Тобі вирішувати, — перервав її Торн. — Я дам тобі координати, а ти вже сама вирішуй, що хочеш робити.

Він дав їй інформацію, і вона занотувала все у блокнот, що був прив’язаний до її зап’ястя. Потім Торн поклав слухавку.

Вона стояла, вдивляючись в африканську ніч і відчуваючи холодний вітерець на обличчі. З темряви долинало гарчання левів, які ходили біля жертви. Її робота була тут. Її життя було тут.

— Докторе Гардінг, — спитав Макена, — що ми робимо?

— Повертаємося, — відповіла вона. — Мені треба зібратися.

— Ви від’їжджаєте?

— Так, — зітхнула вона, — від’їжджаю.

Повідомлення

Торн їхав в аеропорт, вогні Сан-Франциско вже лишилися позаду. Малкольм сидів на пасажирському сидінні. Він озирнувся на «Експлорер», що їхав за ними, і спитав:

— Чи знає Едді, що все це означає?

— Так, — відповів Торн. — Але я не певен, що він у це вірить.

— І діти не знають?

— Ні,— відповів Торн.

Збоку від нього щось писнуло. Торн витягнув маленький чорний «Енвой», радіопейджер. Він блимав. Він перевернув екран і передав його Малкольмові.

— Прочитай мені.

— Це від Арбі,— відповів Малкольм. — Пише: «Вдалої подорожі. Якщо ми вам будемо потрібні, телефонуйте. Ми чекатимемо, якщо раптом знадобиться допомога». І далі його номер телефону.

Торн засміявся.

— Ну як не любити цих дітей. Вони ніколи не здаються. — Потім він насупився, ніби щось спало йому на думку. — Коли надійшло повідомлення?

— Чотири хвилини тому, — відповів Малкольм. — Через «Нетком».

— Добре. Я просто перевіряю.

Вони звернули праворуч, у бік аеропорту. Вдалині миготіли вогні. Малкольм похмуро втупився вперед.

— Дуже нерозумно з нашого боку так поспішати. Це неправильно.

Торн сказав:

— Все має бути гаразд. За умови, що ми правильно визначили острів.

— Ми визначили правильно, — відповів Малкольм.

— Звідки ти знаєш?

— Була дуже важлива підказка, я не хотів, щоб діти про неї знали. Кілька днів тому Левін бачив тушу однієї з цих тварин.

— Справді?

— Так. У нього була можливість на неї глянути перед тим, як урядовці її спалили. І він побачив, що вона промаркована. Він відрізав етикетку і надіслав мені.

— Промаркована? Ти маєш на увазі…

— Так. Як біологічний зразок. Етикетка була стара і поїдена сірчаною кислотою.

— Це з вулканічного місця, — сказав Торн.

— Саме так.

— Кажеш, вона була стара?

— Кілька років, — відповів Малкольм. — Але найцікавіше — це те, як загинула тварина. Левін зробив висновок, що тварину було поранено, ще коли вона була жива — на нозі була глибока різана рана аж до кістки.

Торн кивнув:

— Ти хочеш сказати, що її поранив інший динозавр.

— Саме так.

Якусь мить вони їхали мовчки.

— Хтось іще знає про цей острів?

— Важко сказати, — відповів Малкольм. — Але хтось намагається дізнатися. Сьогодні вломилися у мій кабінет і все перефотографували.

— Чудово, — гмикнув Торн. — Але ти не знав, де острів, так?

— Ні. Я тоді ще не зібрав усе докупи.

— Як гадаєш, хтось іще міг встигнути?

— Ні,— відповів Малкольм. — Ми самі.

Експлуатація

Льюїс Доджсон відчинив двері із написом «ВІВАРІЙ». Усі собаки відразу ж почали гавкати. Доджсон йшов по коридору між рядами вольєрів, що піднімалися з обох сторін у кілька ярусів на висоту 10 футів. Будівля була великою; корпорація «Біосин» у Купертіно, штат Каліфорнія, потребувала чималої кількості тварин для тестування.

Поруч із ним ішов Россітер, очільник компанії, який похмуро витирав лацкани італійського піджака.

— Ненавиджу це довбане місце, — сказав він. — Нащо ви мене сюди притягли?

— Тому що нам потрібно поговорити про майбутнє,— відповів Доджсон.

— Тут смердить, — скривився Россітер і глянув на годинник. — Не тягніть, Лью.

— Ми можемо поговорити тут. — Доджсон підвів його до будки наглядача зі скляними стінами, що стояла в центрі будівлі. Скло приглушувало гавкіт, але крізь стіни можна було спостерігати за вольєрами з тваринами. — Все дуже просто, — сказав Доджсон, почавши міряти кімнату кроками, — але