Загублений світ - Майкл Крайтон

Льюїсові Доджсону було сорок п’ять. Він мав прісне обличчя і лисину. Риси його обличчя були молодими, він відрізнявся спокійними манерами. Але зовнішність була оманливою — зі своїм дитячим обличчям Доджсон був одним з найбільш безжалісних та агресивних генетиків свого покоління. Усю кар’єру його переслідували конфлікти: ще під час аспірантури в університеті Гопкінса він був звільнений за планування генної терапії людини без дозволу Управління з контролю за продуктами та ліками. Пізніше, почавши працювати у «Біосин», він провів спірне випробування вакцини від сказу в Чилі, використавши неписьменних селян, яких навіть не проінформували, що з ними робитимуть. У кожному конкретному випадку Доджсон пояснював, що він пристрасний вчений і не може стримувати себе правилами, що написані для слабкодухих. Він називав себе «орієнтованим на конкретні результати», що насправді означало, що він робив усе, що вважав за необхідне, щоб досягти своєї мети. Крім того, він не втомлювався себе рекламувати. У компанії Доджсон представляв себе як дослідника, незважаючи на те, що був не здатен займатися справжніми дослідженнями і ніколи нічого не дослідив. Його інтелект був здебільшого вторинним; він ніколи не вигадував нічого такого, що не придумали б до нього.

Він добре тямив у «розвивальних» дослідженнях, що зазвичай означало, що він вкрав чужу роботу на ранній стадії. У цьому він не вагався і не мав собі рівних. Протягом багатьох років він керував відділом зворотної розробки у «Біосин», який теоретично мав вивчати продукти конкурентів і визначати, як вони зроблені. Але на практиці «зворотна розробка» включала в себе значну частину промислового шпигунства.

Звичайно, Россітер не мав жодних ілюзій щодо Доджсона. Він не любив його і уникав, наскільки це було можливо. Доджсон завжди ризикував, ішов в обхід правил; це ставило Россітера у незручне становище. Але Россітер також розумів, що у галузі сучасних біотехнологій висока конкуренція. Щоб залишатися на плаву, компанія потребувала таких як Доджсон. А Доджсон був фахівцем у своїй справі.

— Перейду до справи, — сказав Доджсон, повернувшись до Россітера. — Якщо ми діятимемо швидко, то, гадаю, зможемо здобути технологію «ІнДжен».

Россітер зітхнув.

— Тільки не це…

— Я знаю, Джеффе. Я розумію, як ви почуваєтеся. Визнаю, тут є певна нехороша історія.

— Історія? Єдина історія — це те, що ти облажався — знову і знову. Ми спробували підійти до цього і через парадний вхід, і крізь задні двері. Дідько, ми навіть компанію намагалися купити, коли її оголосили банкрутом, бо ти сказав нам, що це буде можливо. Але виявилося, що ні. Японці її не продали.

— Розумію, Джеффе. Але не забувайте…

— Що я не можу забути, — продовжував Россітер, — то це те, що ми віддали 750 тисяч доларів твоєму приятелю Недрі і нічого не отримали взамін.

— Але, Джеффе…

— Потім ми заплатили 500 тисяч цій свасі Даі-Ічл. І знову нічого. Наші спроби придбати технології «ІнДжен» обернулися, трясця, повним провалом. І це те, чого я не можу забути.

— Але справа в тому, — продовжував Доджсон, — що всі ці спроби ми робили з поважної причини. Ця технологія має життєво важливе значення для майбутнього компанії.

— Це ти так кажеш.

— Світ змінюється, Джеффе. Я кажу про вирішення однієї з головних проблем, з якими компанія зіткнеться у XXI столітті.

— Якої?

Доджсон вказав на собак, які гавкали.

— Випробування на тваринах. Погляньмо правді у вічі, Джеффе. Щороку ми стикаємося з дедалі більшим тиском — від нас вимагають не використовувати тварин при проведенні досліджень. З кожним роком усе більше демонстрацій, більше вторгнень зі зламом, більше поганих статей у пресі. Спочатку це були простодушні ентузіасти та голлівудські знаменитості. Але тепер вони перемогли: навіть університетські філософи починають стверджувати, що це неетично, коли мавпи, собаки і навіть щури зазнають приниження під час лабораторних досліджень. Мені навіть доводилося вислуховувати протести через те, що ми «експлуатуємо» кальмарів, незважаючи на те, що їх подають на вечерю в усьому світі. Зрештою, хтось скаже, що ми не можемо навіть використовувати бактерій для виробництва наших генетичних продуктів.

— Припини…

— Почекайте трішки і це станеться. І призведе до нашого краху. Якщо не матимемо по-справжньому створеної тварини. Подумайте самі — тварина, яка вимерла, повертається до життя і взагалі не є твариною з усіх практичних точок зору. Вона не має жодних прав. Вона вже вимерла. Тож якщо вона існує, вона може бути лише результатом нашої діяльності. Ми її зробили, запатентували і це наша власність. І це ідеальний зразок для випробувань. Ми вважаємо, що ферментна та гормональна системи динозаврів ідентичні системам ссавців. У майбутньому препарати можна буде випробовувати на маленьких динозаврах так само успішно, як сьогодні ми робимо це на собаках і щурах. І з меншим правовим ризиком.

Россітер похитав головою.

— Ти думаєш…

— Я знаю. По суті, це великі ящірки, Джеффе. А ящірок ніхто не любить. Вони не схожі на цих милих собачок, які можуть лизнути вам руку і розтопити серце. У ящірок немає особистості. Це змії з ногами.

Россітер зітхнув.

— Джеффе. Ми говоримо про справжню свободу. Бо працюючи зараз з тваринами, ми зв’язані юридичними і моральними путами. Мисливці, що полюють на велику африканську п’ятірку, не можуть пристрелити лева чи слона — тих самих тварин, яких відстрілювали їхні батьки й прадіди, а потім гордо позували на фото. Тепер їх за це чекає купа паперів, ліцензій, витрат — і море провини. Сьогодні не можна застрелити тигра і потім у цьому зізнатися. У сучасному світі застрелити тигра — це набагато серйозніший злочин, ніж вбивство власних батьків. Тигри мають прихильників. А тепер уявіть: спеціально укомплектований мисливський заповідник, можливо, десь в Азії, де багаті й визначні люди могли б полювати на тиранозаврів чи трицератопсів у природних умовах. Це був би неймовірно спокусливий атракціон. У скількох мисливців сьогодні висить опудало лося на стіні? Та у світі їх повно. А хто може похвалитися, що в нього над барною стійкою висить голова тиранозавра з вишкіреними зубами?

— Ти ж несерйозно.

— Я просто намагаюся пояснити, Джеффе: ці тварини повністю придатні для використання. Ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Россітер підвівся з-за столу, засунувши руки в кишені. Він зітхнув, потім подивився на Доджсона.

— Ці тварини досі існують?

Доджсон повільно кивнув.

— І ти знаєш, де їх знайти?

Доджсон кивнув.

— Добре, — сказав Россітер. — Зроби це.

Він підійшов до дверей, потім зупинився і озирнувся.

— Але, Лью, — мовив він. — Будьмо відверті. Скажу просто — це востаннє. Або ти дістанеш цих тварин, або все. Останній раз. Зрозумів?

— Не турбуйтеся, — відповів Доджсон. — Цього