Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

католицизмом — під владою Ватикану — перед лицем турецької загрози. Прибувши до Москви, яка формально йому підкорювалась, хоча паралельно намагалася висувати своїх, лояльних ієрархів (дуже скоро з’явиться окрема Московська митрополія, а згодом і Московський патріархат), він продовжив активну діяльність з об’єднання церков. Незабаром, щоправда, Ісидор був заарештований, а ще через деякий час утік за кордон. Московія зберегла віру предків.

Нарікаючи на те, що Росія не перейшла в більш «прагматичне» католицтво, прихильники ідеї, що в усьому винне православ’я, не замислюються над тим, що ми не знаємо і знати не можемо, якою була б Росія католицька. Ми беремо за орієнтир європейські країни, де історично панувала західна церква. Це досить різні країни, з різними традиціями, а років 50 тому навіть у капіталістичному «таборі» відмінності між державами були значними.

Між іншим, СРСР, якщо винести за дужки терор, багато в чому випередив так звані країни Заходу в деяких соціальних питаннях (електоральні права, права жінок та ін.), Тобто був більш прогресивним. Та й Російська імперія перед початком Першої світової війни також рухалася шляхом прогресу випереджальними темпами.

Догматично католицизм не менш суворий, ніж православ’я. Все залежить від того, наскільки строго ці догмати застосовуються. В Італії до 1970-х років розлучитися було практично неможливо. У багатьох цілком прогресивних країнах Європи, наприклад у Франції, аборти були заборонені законом аж до 1970-х.

Поляки досі вважаються однією з найбільш віруючих країн, де поширений католицизм, а чехи, навіть після краху радянського режиму, залишились переважно атеїстами.

Цілком можливо, що, піддавшись одній зі спроб хрестити Русь (Московію, Росію) за латинським обрядом, одна шоста частина суші стала б розвиватися в руслі європеїзму або взагалі очолила б західний процес цивілізації. Але варто також мати на увазі, що принципово все могло б бути так само, як воно сталося в реальній історії. У будь-якому випадку, нині перевірити вже не вийде.

З Україною справа дещо складніша. Та її частина, що тривалий час перебувала під владою Польщі, була окатоличена. Багато українців, переважно на заході, стали уніатами (сьогодні їх називають греко-католиками) — таким чином, в них втілилася та сама ідея об’єднання церков під началом Ватикану.

Проте православ’я в Україні не було нав’язане штучно і стало усвідомленим вибором більшості українців. Православна віра була прапором визвольної боротьби проти Польщі. Але вона сьогодні є приводом для спекуляцій про якесь православне братерство народів, об’єднаних в ефемерний «Русскій мір».

У зв’язку з останніми подіями у відносинах між Україною і Росією чимало релігійних експертів РФ з упевненістю говорять про неминучий відхід українського православ’я з-під контролю Москви. Це лише питання часу.

У разі створення в Україні легітимної національної — тобто автокефальної — православної церкви частина УПЦ МП возз’єднається з Російською православною церквою. Вже сьогодні зрозуміло, де буде відбуватися цей процес — Крим, Донбас. Однак не виключені заворушення і в інших регіонах, наприклад у Харкові та Одесі. Хоча, очевидно, в процес втрутиться політика (аякже, церква — це ж один з інститутів суспільства), і смуту вдасться погасити. Якщо, звичайно, «складні» регіони — все ті ж Харків і Одеса — лишатимуться під контролем Києва.

Україна — не Росія

Другий президент України Леонід Кучма є автором книги «Україна — не Росія». У ній люди, котрі підготували цю працю під авторством Леоніда Даниловича, докладно розповіли про головні віхи української історії, зробивши акцент на тому, чим, власне, ці віхи принципово відрізнялися від етапів становлення тоді ще братньої Росії.

Тоді багатьох ця книга, а точніше її назва, потішила. Ну, в тому сенсі, що, наприклад, Німеччина — не Франція, Америка — не Росія (і те, що росіянину добре, німцеві взагалі — смерть), ну і так далі. Більше того, цілком зрозуміло, що Кубань — це не Помор’я, а Прованс — не Ельзас.

Але важливість цієї книги в тому, що раніше відмінності між Україною і Росією багато хто вбачав виключно в світлі того, що, звичайно, Кубань і Помор’я — це далеко не одне і те саме, але все одно єдине ціле.

Книга Кучми була покликана показати щось нове — авжеж, спільне коріння, загальні сторінки історії, так, близькі (і, здавалося, братні) народи, але це два народи, а не один. Це дві держави, а не одна. Дуже важливо, що при Кучмі був у ходу вираз «народ України», при Вікторі Ющенку ним знехтували — стали «всі ми українці».

Ідея відокремити власне українську історію від загальноросійської (те, що сьогодні остаточно оформилось у поняття «Русскій мір») не є новою. Михайло Грушевський в кінці XIX — на початку XX століття створив свою монументальну працю «Історія України-Руси», в якій (або, точніше, якою) здійснив саме це. Можна критикувати Грушевського, шукати в його праці недоліки, але він дійсно першим написав історію України, винісши її за рамки Держави Російської.

Природно, робота Грушевського викликала шквал критики в Росії — як це так, що Україна — одна з найважливіших, а можливо, і найулюбленіших провінцій неосяжної батьківщини — раптом так явно відокремилася? Хоча б тільки в своїй історії. Показово, що гоніння на Грушевського в зв’язку з його книгою відбувалися як за часів імперії, так і за часів СРСР, що зайвий раз доводить: «українське питання» для Росії є не ідеологічним, а геополітичним.

Але повернімося до сьогоднішніх часів і заявленої теми, що Україна — не Росія. Я не збираюся аналізувати книгу президента Кучми, яку, правду кажучи, не вивчав, а лише погортав. Я спробую самостійно, у короткій формі пройтися по тих етапах історії, які визначили сутність та характер України і її народу. Стали, можна сказати, віхами на шляху становлення нації, яке, між іншим, триває й досі, хоч, я сподіваюся, і перебуває