Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

Аналогією закону можуть заповнюватись прогалини у законодавстві, що виникають при неможливості застосування певних правових норм унаслідок їх невідповідності принципу верховенства права.

1. При визначенні складу збитків у п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК («збитками є... втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки)» була допущена істотна помилка. До складу збитків не була віднесена втрата майна у зв’язку з його незаконним вилученням, викраденням його зловмисниками, нестачею тощо, коли відома особа, що має відповідати за втрату майна. Ця прогалина заповнюється спеціальними правилами, якими встановлюється відповідальність за втрату або нестачу майна. Цю відповідальність несуть, зокрема підрядник (ст. 841 ЦК), перевізник (ст. 924 ЦК), зберігач (ст. 950 ЦК), комісіонер (ст. 1021 ЦК). Але всі прогалини, що виникли внаслідок недосконалості п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, спеціальними законодавчими положенням не усуваються. Зокрема, при визначенні розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню за правилами глави 82 Цивільного кодексу «Відшкодування шкоди», ст. 22 ЦК підлягає прямому застосуванню. Отже, є потреба в пошуку способів тлумачення ст. 22 ЦК.

Із п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні права норма, згідно з якою вартість майна, яке було втрачено (незаконно вилучено у особи, викрадено, якого не вистачає тощо) з вини іншої особи, до складу збитків не належить, а тому і не враховується при визначенні розміру збитків. Але ця правова норма суперечить принципу верховенства права, який включає до себе вимогу ефективного дотримання прав і свобод людини, в тому числі права власності в тому широкому розумінні, як воно тлумачиться Європейським Судом з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому правова норма, про яку йдеться, застосуванню не підлягає. Прогалина, що виникла, має бути заповнена шляхом застосування за аналогією абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК, яким регулюються подібні відносини і який включає до складу збитків вартість втраченого майна.

У свою чергу абзац другий ч. 1 ст. 225 ГК містить невдале формулювання, відповідно до якого до складу збитків відноситься «вартість... пошкодженого... майна». Це формулювання дає право кредитору (потерпілому) вимагати відшкодування, наприклад, 500000 грн. у разі пошкодження автомобіля такої вартості, хоч би експертна оцінка пошкодження становила 1000 грн. При тому ж немає законодавчої підстави покладення на позивача обов’язку передати автомобіль відповідачу в разі задоволення позову. Легко прогнозується рішення, яке буде прийняте судом: позов буде задоволено в сумі 1000 грн, а мотивування цього рішення буде містити посилання на «смисл» або «зміст» абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК. Професійно належне рішення має бути як раз таким. Але мотивування має бути зовсім іншим, а саме — наступним.

Формулювання абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК дає право кредитору (потерпілому, позивачу) на відшкодування вартості пошкодженого майна і не ставить визначення грошової суми, що підлягає стягненню з боржника (відповідача) від розміру втрат, яких зазнав кредитор у зв’язку з пошкодженням його майна. Це суперечить принципу верховенства права, який включає до себе вимогу ефективного дотримання прав і свобод людини, в тому числі права власності, зміст якого визначається прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стягнення з боржника, який завдав шкоди кредиторові, що оцінюється в 1000 грн, 500000 грн безпідставно порушувало б право власності боржника. Тому положення абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК у частині того, про що тут йдеться, застосуванню не підлягає як таке, що суперечить принципу верховенства права. Прогалина, що утворилася внаслідок цього, має бути заповнена застосуванням за аналогією п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, яка стосовно подібних відносин передбачає відшкодування втрат, яких зазнала особа в зв’язку з пошкодженням речі.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 741 ЦК розрахунки між сторонами у разі розірвання договору ренти проводяться в порядку, встановленому договором. Якщо ж договором цей порядок не встановлено, то застосовуються правила ч. 2 ст. 741 ЦК («якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти») або частини третьої цієї ж статті («якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати віл платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна»). Але наведені положення ст. 741 ЦК не відповідають принципу верховенства права, оскільки безпідставно зачіпають право власності однієї чи іншої сторони відповідних правовідносин.

Частиною другою ст. 741 ЦК істотно ущемляються права і інтереси одержувача ренти. Він передав у власність платникові ренти певне майно, можливо, — цінне. Можливо, це були квартира чи житловий будинок. Платникові ренти надається право в будь-який час одностороннє відмовитись від договору безстрокової ренти, попередивши одержувача ренти за три місяці (ст. 739 ЦК). У такому разі майно, отримане платником ренти під виплату ренти, залишається у платника ренти, який при розірванні договору зобов’язаний сплатити одержувачу ренти річну суму ренти. Одержувач ренти залишається без майна і без права на отримання ренти. Це порушує його право власності, як воно тлумачиться Європейським Судом з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому диспозиція правової норми, сформульованої в ч. 2 ст. 741 ЦК, не повинна застосовуватись. Прогалина, що виникла, має бути заповнена застосування за аналогією диспозиції, сформульованої в ч. 3 ст. 741 ЦК, в силу якої платник ренти зобов’язаний сплатити одержувачу ренти річну суму ренти та вартість майна, отриманого при укладенні договору.

Частиною третьою ст. 741 ЦК істотно ущемляються права та інтереси платника ренти. Оплативши вартість майна, переданого під виплату ренти при укладенні договору, платник ренти при розірванні договору ренти зобов’язаний сплатити не тільки річну суму ренти, а й вартість майна, яку він один раз уже оплатив. Це — явно несправедливо. Диспозиція ч. 3 ст. 741 ЦК суперечить принципу верховенства права, а тому