Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

так і названі закони надають відповідні повноваження обласним та районним радам. Ці положення не поширюються на Севастопольську міську раду та районні в місті Севастополі ради. Такий правовий припис виявляється висновком a contrario із наведених конституційних положень. Але в результаті цього висновку залишаються неврегульованими відносини між Севастопольською міською радою (районними в місті Севастополі радами) та Севастопольською міською державною адміністрацією (районними державними адміністраціями в м. Севастополі), які (відносини) законодавець непрямо визнав за необхідне піддати правовому врегулюванню, врегулювавши подібні відносини стосовно областей і районів. За таких умов положення частин дев’ятої і десятої ст. 118 Конституції, частин сьомої-восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації», ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», які безпосередньо поширюються на відповідні відносини на рівні областей і районів, слід за аналогією застосовувати до таких же відносин на рівні міста Севастополя та районів у місті Севастополі (до врегулювання цих відносин спеціальним законом, як це передбачено частиною другою ст. 118, частиною другою ст. 140 Конституції; частиною четвертою ст. 1 Закону «Про місцеві державні адміністрації»; ч. 2 ст. 24 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Низкою нормативно-правових актів визначається порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності (ч. 3 ст. 57, ч. 5 ст. 94 Конституції; ст. 21 Закону «Про міжнародні договори України»; ч. 5 ст. 138 Регламенту Верховної Ради України; Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»). Але ні один із названих актів не встановлює порядок обчислення строку, зі спливом якого нормативно-правові акти набирають чинності, порядок визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, що вводяться в дію з дня опублікування або з конкретної дати. Спеціальні правила з цього приводу встановлені лише стосовно нормативно-правових актів з питань митної справи (ч. 3-5 ст. 2 Митного кодексу). Із ст. 2 МК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким положення цій статті не можуть застосовуватись до інших нормативно-правових актів (крім нормативно-правових актів з питань митної справи). Але у такий спосіб не усувається прогалина в законодавстві — залишається невизначеним момент, з якого нормативно-правові акти набувають чинності. Тому правила ч. 3-5 ст. 2 МК підлягають застосуванню за аналогією до відносин щодо набрання чинності всіма іншими нормативно-правовими актами.

Отже, якщо нормативно-правовий акт набирає чинності через певну кількість днів після його опублікування, то цей строк обчислюється з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на конкретну дату, цей акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

Застосування закону за аналогією у цих випадках має істотне значення, особливо з урахуванням того, що законодавець у ч. 3 ст. 2 МК не став слідувати логіці, яка диктує однакове визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, коли цей момент визначено формулюваннями «з дня опублікування», «з певної дати (дня)», а послідував частині третій ст. 57 Конституції, яка виходить із неприпустимості того, щоб нормативно-правовий акт діяв з 0 годин з дня опублікування, а був оприлюднений пізніше, хоч би і в той же день. Отже, формулювання «з дня опублікування» має тлумачитись як «з 0 годин дня, наступного за днем опублікування», а не як «з 0 годин дня опублікування». Якщо ж нормативно-правовий акт набирає чинності з дати, на яку в ньому зазначається, то він починає діяти з 0 годин цієї дати, а не з 0 годин наступного дня.

Численні положення Цивільного кодексу надають сторонам цивільно-правового договору право відмовитися від нього (див., наприклад, ст. 665, 666, 692, 695, 848, 879 ЦК тощо). Виникає потреба встановити, з якого моменту такий односторонній правочин (заява про відмову від договору) тягне передбачені ним цивільно-правові наслідки (припинення договору). Актами цивільного законодавства, які б поширювались на всі види цивільно-правових зобов’язань, це питання не вирішується. У Цивільному кодексі це питання вирішується тільки стосовно відмови наймодавця від договору найму. Відповідно до ч. 2 ст. 782 ЦК у разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким на інші відносини цей спосіб визначення моменту, з якого договір вважається розірваним, поширюватись не може. Але застосування цього правового припису означає, що відповідні відносини залишаються неврегульованими. З метою подолання правової невизначеності слід зробити висновок про те, що у таких випадках слід застосовувати ч. 2 ст. 782 ЦК за аналогією всупереч правовому припису, що непрямо випливає із цього законодавчого положення та виявляється при тлумаченні висновком a contrario. Отже, і в усіх інших випадках, коли стороні цивільно-правового договору надається право шляхом вчинення одностороннього правочину припинити дію договору (розірвати його), договір слід вважати припиненим (розірваним) з моменту отримання адресатом заяви (повідомлення), що надсилається ініціатором розірвання договору контрагенту за договором. Це стосується, зокрема відмови покупця від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати товар (ч. 2 ст. 665 ЦК), інших подібних положень, передбачених положеннями Цивільного кодексу, на які вище зазначалося.

Якщо на сторону договору покладається обов’язок повідомити іншу сторону про відмову від договору за певний строк, то при цьому також застосовується за аналогією ч. 2 ст. 782 ЦК, а до терміну, визначеного у такий спосіб, додається встановлений спеціальним правилом строк. Так, згідно з ч. 2 ст. 1044 ЦК «у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлено інший строк». Якщо сторона надіслала іншій стороні заяву про припинення договору 17 листопада, а заява була отримана 20 листопада, днем повідомлення є 20 листопада, а днем припинення договору буде 20 лютого наступного року.

Тут наведені лише окремі випадки, коли всупереч правовим нормам, які логічно закріплені в актах законодавства і які за змістом не допускають застосування закону за аналогією, таке застосування все ж є припустимим, для того, щоб показати відповідне правове явище на конкретних прикладах. За необхідності кількість таких прикладів можна було б примножити.