Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Наведеними законодавчими положеннями, що встановлюють загальні правові норми, даються відповідні на всі запитання щодо меж можливого відступлення в договорах, які укладаються учасниками цивільних відносин від положень чинного законодавства, у тому числі від і типових, примірних та інших договорів. Тому застосування до цивільних відносин, що не є майновими відносинами у сфері господарювання, ч. 4 ст. 179 ГК в порядку аналогії закону, було б безпідставним.
Привілеї і пільги, що встановлювались спеціальними нормами, відомі з часів римського права під назвою jus singulare[563]. Але римські юристи рішуче заперечували проти застосування jus singulare за аналогією (оскільки є загальні норми, винятками із яких є jus singulare).
У рішенні Цивільного Касаційного Департаменту Сенату Російської Імперії зазначалось: «Спеціальний закон, який встановлює для справ і випадків певного роду винятки із загального правила, підлягає застосуванню виключно до тих справ і випадків, для яких цей закон видано, а тому його не можна застосовувати за аналогією до справ і випадків, які цим законом не передбачені»[564]. Цей висновок зберіг своє методологічне значення і стосовно правової системи сучасної України.
Так, переважне право встановлюється низкою положень Цивільного кодексу та інших законів (п.3 ч. 2 ст. 137 ЦК; ч. 4 ст. 362 ЦК; ч. 1, 2 ст. 777 ЦК; ч. 1, 2 ст. 822 ЦК; ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку» тощо). Але спеціальні правила про спосіб захисту порушеного переважного права встановлені тільки ч. 3 ст. 362 ЦК та ч. 1 ст. 822 ЦК. При цьому ч. 1 ст. 822 ЦК встановлює спеціальний спосіб захисту права, але не встановлює позовної давності, впродовж якої такий захист може бути здійснений, що породжує питання про можливість застосування до відносин, врегульованих ч. 1 ст. 822 ЦК, спеціальної позовної давності, встановленої ч. 4 ст. 362 ЦК.
Враховуючи, що положення перелічених статей та частин статей є близькими за змістом, виникає думка до всіх відповідних правовідносин застосовувати за аналогією положення ч. 3 ст. 362 ЦК, що буде означати: 1) визнання за вкладником командитного товариства, переважне право якого на придбання відчужуваної частки в складеному капіталі товариства порушене, права пред’явити вимогу про переведення на нього прав та обов’язків за укладеним з третьою особою договором про передання останній відчужуваної частки (п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК); 2) визнання за наймачем, який належно виконував свої обов’язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав і обов’язків наймача за договором найму, укладеним з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 1 ст. 777 ЦК; 3) визнання за наймачем, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеного з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 3 ст. 777 ЦК; 4) визнання за наймачем житла, яке було предметом найму та придбане за договором третьою особою на порушення передбаченого ч. 2 ст. 822 ЦК переважного права наймача, права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця; 5) визнання за особою, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки і у відповідних випадках письмово повідомила іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки, права пред’явити вимогу про переведення на неї прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу предмета іпотеки, укладеного на порушення переважного права названої особи, передбаченого ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку»; 6) визнання за обтяжувачем права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця предмета обтяження за договором купівлі-продажу цього предмета, укладеним на порушення прав цього обтяжувача, передбачених ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
Але пред’явлення в усіх перелічених випадках вимоги про переведення прав та обов’язків з посиланням на застосування за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК не має правової підстави. На відносини, що виникають в усіх названих випадках, поширюється чинність загальних правил ч. 1 ст. 203 ЦК (правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства, отже, — і вимогам зазначених вище статей законодавчих актів, що встановлюють переважне право) і ч. 1, 2 ст. 215 ЦК, відповідно до яких невідповідність правочину inter alia вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК є підставою недійсності правочину, а визнається такий правочин недійсним судом. Отже, відносини, пов’язані з порушенням переважного права у названих випадках, належне врегульовані загальними положеннями ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК, що виключає застосування до цих відносин за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК. Посилання на те, що зміст наведених вище правовідносин, у яких особа набуває відповідного переважного права, є дуже близьким до правовідносин, на які поширюється чинність ч. 3 ст. 362 ЦК, є проявом інтуїтивного і асоціативного тлумачення. Буква закону не допускає застосування закону за аналогією до відносин, які належне врегульовані, хоч би і загальними положенням законодавства.
Разом з тим, треба враховувати, що захист переважного права пред’явленням позову про переведення на суб’єкта переважного права прав та обов’язків за договором, яким таке право порушене, є можливим у випадках, коли такий спосіб захисту переважного права є