Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

ефективним. Але це можливе в силу ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту порушеного права, та частини другої ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», яка приписує у разі колізії застосовувати міжнародні договори переважно перед актами національного законодавства. Застосування ж загальних способів захисту переважного права у випадках, що вище були перелічені, не забезпечує захисту взагалі.

Крім того, слід враховувати, що закон «є чинним положенням, яке і застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди»[565]. Тому є підстави вважати, що суди у згаданих у подібних випадках і надалі будуть за аналогією застосовувати такий спосіб захисту переважного права як переведення прав та обов’язків, визнаючи такий спосіб захисту права ефективним відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

3. Урегульованість суспільних відносин не загальними правовими нормами стосовно правової норми, про застосування якої в порядку аналогії закону вирішується питання, а будь-якими іншими правовими нормами також виключає застосування аналогії закону. Так, у зв’язку і з невизначеністю правового режиму типових та інших нормативних договорів у сфері трудового права виникає думка застосувати до таких договорів за аналогією ч. 4 ст. 178 ГК], про яку вище йшлося. Але правове значення примірних, типових і інших нормативних договорів, що є актами трудового законодавства, визначається загальними нормами трудового права. У ст. 9 КЗпП текстуально закріплюється правова норма, яка визнає недійсними умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. Ця правова норма поширюється і на типові, примірні та інші нормативні договори, що є актами законодавства про працю. Із положення ст. 9 КЗпП за допомогою висновку від наступного правового явища (недійсності відповідних умов договорів про працю) до попереднього правового явища виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно з якої забороняється включати до договорів про працю умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавство про працю, у тому числі порівняно з типовими і іншими нормативними договорами.

За допомогою висновку від протилежного із ст. 9 КЗпП виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої умови договорів про працю, що покращують становище працівників, не є недійсними. Відтак (висновок від наступного правового явища до попереднього) включати до договорів про працю умови, що покращують становище працівників, не забороняється. Це стосується і встановлення в договорах про працю умов, що покращують становище працівників порівняно з типовими та іншими нормативними договорами, що є актами законодавства про працю.

Отже, ст. 9 КЗпП вирішує всі питання, що стосуються визначення правового режиму типових та інших нормативних договорів, що є актами законодавства про працю. Це виключає можливість застосування до цих договорів за аналогією ч. 4 ст. 178 ГК.

Урегульованість суспільних відносин, що виключає застосування аналогії закону, має місце і в наступному випадку. Відповідно до ст. 56 Конституції «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Це конституційне положення не поширюється на відносини щодо відшкодування шкоди, завданої органами влади Автономної Республіки Крим, посадовими і службовими особами. Виникає думка поширити дію цього конституційного положення на відносини з участю Автономної Республіки Крим. Але відповідні відносини врегульовані ст. 1173-1175 ЦК, що виключає потребу у застосуванні наведеного конституційного положення до відносин, про які йдеться, за аналогією.

Відповідно до ч. 3 ст. 41 КК «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження». У літературі викладена думка, відповідно до якої це положення за аналогією слід застосовувати до відносин, які виникають у результаті відмови працівника виконати незаконне розпорядження роботодавця. Але ж ч. 3 ст. 41 КК поширюється тільки на відносини, які виникають унаслідок видання злочинного наказу чи розпорядження. Цим законодавець обмежує коло цих відносин тими, які виникають у випадках, коли наказ чи розпорядження є явно злочинними. Із ч. 3 ст. 44 КК за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, відповідно до якої на інші правовідносини ця правова норма не поширюється. Це виключає застосування наведеного законодавчого положення за аналогією до трудових відносин.

Що стосується трудо-правових наслідків незаконного розпорядження роботодавця, то вони мають визначатись відповідно до наступного. Ст. 141 КЗпП покладає на власника або уповноважений ним орган обов’язок неухильно додержувати законодавства про працю. Тому і розпорядження, які власник або уповноважений ним орган має право давати працівникові, мають відповідати законодавству про працю. Звідси прямо випливає правовий припис, відповідно до якого працівник зобов’язаний виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, які не суперечать законодавству про працю. Із цього правового припису непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким працівник не зобов’язаний виконувати розпорядження, що не відповідають законодавству про працю.

Отже, відносини, про які йдеться, врегульовані законодавством про працю, що виключає застосування до них закону за аналогією. Тим більше неприпустимим було б застосування до цих відносин ст. 41 КК, оскільки відносини, про які йдеться, з одного боку, і відносини, врегульовані ст. 41 КК, — з іншого, не є подібними.

4. Іншим аспектом проблеми неврегульованості/врегульованості суспільних відносин як підстави застосування аналогії закону є врахування урегульованості відносин правовими нормами, які логічно закріплені в актах законодавства. Такі норми є повноцінними регуляторами суспільних відносин. Тому урегульованість суспільних відносин правовими нормами, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного, від протилежного, виключає застосування закону за аналогією. Здавалося б, що все ясно і запитань немає. Проте життя показує, що є. Ще Є. В. Васьковський, вивчивши відповідну наукову літературу, констатував: «Найчастіше зазначалось, що одна й та ж норма може бути підставою для двох висновків: за аналогією і від протилежного[566]. Майже через 50