Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

Заслуговує на увагу судження про необхідність виділення на ряду з офіційним та неофіційним оприлюдненням закону також і напівофіційного (офіціозного). “Прикладом так званого офіціозного опублікування слід вважати опублікування Хронологічних і Систематичних збірників чинного законодавства, текстів законодавчих та урядових актів, вміщених в різного роду офіційних відомчих виданнях без уповноваження органу, що їх прийняв, офіційних текстів Кодексів з внесеними на певну дату змінами”[200]. Таке опублікування не є офіційним в буквальному значення цього слова, оскільки від нього не відраховується час, через який закон набуде чинності. Такі закони вже є чинними. Проте, таке опублікування має одну з ознак офіційного, а саме – доведення до відома населення повного і точного тексту закону.

Історії відомі різні способи офіційного оприлюднення законів: від вивішування їх текстів у людних місцях та оголошення глашатаями і до обнародування по телебаченню, радіо, передачі телеграфом, розсилання відповідним державним органам та громадським організаціям. Сьогодні в Україні, як і більшості інших демократичних країн закони офіційно оприлюднюються шляхом надрукування їх тексту в офіційних друкованих засобах масової інформації. Такий висновок випливає із Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”. Відповідно до пункту 1 названого Указу “закони України … не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях”.

При цьому слід зазначити, що саме визначення переліку засобів масової інформації, надрукування закону в яких є його офіційним опублікуванням (офіційних друкованих видань), на разі є вкрай заплутаним. Традиційно основним нормативно-правовим актом, яким визначається цей перелік, вважається згаданий вище Указ Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” (зі змінами, внесеними Указами Президента України від 4 грудня 1997 року, 10 листопада 1998 року, 8 квітня 2004 року та 28 травня 2004 року), в статті 1 якого визначається, що офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів, є “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, а також газети “Голос України”, “Президентський вісник” та “Урядовий кур’єр”. Таким чином, цим Указом, передбачено п’ять офіційних друкованих видань. Разом з тим, стаття 6.10.3 нині чинного Регламенту Верховної Ради України[201] передбачає, що офіційними є лише публікації закону українською і російською мовами у “Відомостях Верховної Ради України” та газеті “Голос України”. Нарешті, відповідно до статті 22 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”[202] “Закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховного Суду України та Конституційного Суду України, рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування” (курсив мій – Ю.П.). Відомо, що Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом, виступає засновником таких друкованих засобів масової інформації як газета “Голос України” та журнали “Відомості Верховної Ради України” та “Віче” і саме їх іноді пропонують вважати єдиними джерелами офіційного опублікування законів[203].

Отож маємо, на сьогодні три нормативно-правових акти, що по-різному визначають коло засобів масової інформації, опублікування законів у яких є офіційним оприлюдненням: Закону України, Регламенту Верховної Ради України та Указу Президента України. У зв’язку з цим постає питання про те, якому ж із названих нормативно-правових актів має бути надана перевага?

У преамбулі згаданого Указу Президент посилається на статтю 57, частини другу та п'яту статті 94, частину другу статті 102 Конституції України як на конституційні підстави його видання. Відповідно до частини 2 статті 102 Конституції України, Президент є гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Дійсно, визначення переліку офіційних засобів масової інформації є складовою гарантування прав та свобод людини і громадянина, оскільки оприлюднення закону є запорукою того, що особа ознайомиться з можливими обмеженнями своїх прав та свобод, які передбачені цим законом. Однак, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 Конституції України визначення гарантій прав та свобод людини і громадянина відноситься до кола питань, які регулюються виключно законами. Більше того, частина 2 статті 57 Конституції України (на яку міститься посилання в преамбулі Указу!) прямо встановлює, що “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом”. Тобто визначення порядку доведення законів до відома населення належить до прерогатив Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органі в країні. Президент України нормотворчих повноважень у цій галузі не має[204]. Тому конституційним було б визначення кола джерел офіційного опублікування законів саме в Законі, а не в Указі Президента.

Іноді говорять, що силу закону має чинний Регламент Верховної Ради України[205]. Дійсно, Конституція України містить посилання на закон про регламент Верховної Ради України (частина 5 статті 82), та й у самому Регламенті сказано, що він має силу закону (стаття 1.0.2.). Проте, чинний Регламент, як відомо, був затверджений постановою Верховної Ради України