ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Перед відбоєм, рівно о 10-й вечора, ув’язненим дають змогу скористатися останнім сьогодні привілеєм — туалетом. Для цього потрібен дозвіл, і по одному чи по двоє їх ведуть із зав’язаними очима до туалету — назовні через вхід до в’язниці, оминаючи коридор через шумну котельню, щоби сплутати їх щодо розташування і вбиральні, і них самих. Згодом цю малоефективну процедуру скасують, коли ув’язнені протопчуть усі маршрути до туалету, навіть з поїздкою ліфтом.
Спочатку ув’язнений Том (2093) каже, що йому потрібно більше часу, аніж передбачено, бо ж не може в такому напруженні мочитися. Охоронці відмовляють, але інші ув’язнені підтримують цю наполегливу вимогу, аби йому давали достатньо часу. «Це був той випадок, коли ми мали домогтися того, чого хотіли», — пізніше зазначив 5486-й[46]. Маленькі події, подібні до цієї, можуть об’єднати ув’язнених і дати їм нову колективну ідентичність, значно більшу за зібрання індивідів, що намагаються вижити своїми силами. Бунтівник Даґ (8612) відчуває, що охоронці просто грають свої ролі, що їхня поведінка — це лише жарт, але водночас вони «переходять межі». Він продовжить свої зусилля, щоб організувати інших ув’язнених, аби ті отримали більше влади. На відміну від нього, наш світловолосий хлопчик, Габбі (7258), зазначає, що «...з плином часу я дедалі більше хотів бути охоронцем»[47]. Нічого дивного, що жоден з охоронців не хоче бути в’язнем.
Інший бунтівний в’язень, 819-й, виказав себе в листі до сім’ї з проханням приїхати на побачення. Він підписався: «Усю владу — пригнобленим братам, перемога неминуча. Без жартів, я настільки щасливий тут, наскільки лиш може бути щасливим ув’язнений!»[48]. Під час гри в карти у своїй кімнаті охоронці нічної зміни і начальник розробляють план для першої переклички ранкової зміни — нове випробування для в’язнів. Заступивши на зміну, охоронці одразу підійдуть близько до камер і будитимуть своїх підопічних голосним різким свистом. Це також швидко дасть новій зміні охоронців заряд енергії, щоб вжитися в їхні ролі й водночас порушить сон ув’язнених. Лендрі, Бардену і Гельманну — усім їм подобається цей план, і вони продовжують обговорювати, як їм стати ліпшими охоронцями наступної ночі. Гельманн вважає, що все це «весело й цікаво». Він вирішує віднині діяти як «старанний працівник», «грати ще владнішу роль», як під час посвячення у братство або ж як у фільмах про в’язниці на кшталт «Холоднокровного Люка»[49].
Барден як охоронець перебуває в критичному становищі — ніби свінґмен у баскетболі, тобто опиняється на роздоріжжі в цій нічній зміні. Джефф Лендрі розпочав як сильний гравець, але за ніч підкорився креативним вигадкам Гельманна і врешті-решт поступився його владній манері. Згодом Лендрі вживеться у роль «доброго охоронця» — з доброзичливим ставленням до арештантів — і не принижуватиме їх. Якби Барден став на бік Лендрі, то разом вони могли б затьмарити Гельманнову зірку успіху. Але якщо Барден буде заодно з крутим хлопцем, то Лендрі стане третім зайвим і зміна поверне у лиховісному напрямку. У своєму ретроспективному щоденнику Барден пише, що він почувався схвильованим, коли йому раптово зателефонували о 6-й вечора, щоб тієї ночі він прибув на чергування якнайшвидше.
Одягнувши уніформу у військовому стилі, Барден почувався по-дурному: з нею контрастували надто густе чорняве волосся і борода, отже він боявся, що в’язні з нього насміхатимуться. Барден свідомо вирішив не дивитися їм в очі, не усміхатися і не ставитися до сценарію як до гри. На відміну від Гельманна і Лендрі, які були самовпевнені у своїх нових ролях, він не такий. Він вважає їх «ветеранами», хоч вони і приступили до роботи лише за кілька годин до його прибуття. Найбільше у його формі Барденові подобається носити великий кийок, який додає відчуття сили і безпеки, коли Барден розмахує ним, проводить ним з гуркотом по ґратах, грюкає у двері карцера або просто поплескує ним по руці, що стає його типовим жестом. Неформальне групове обговорення наприкінці зміни з новими приятелями зробило його більше схожим на себе колишнього, аніж на сп’янілого від влади охоронця. Він, однак, виголошує перед Лендрі гарячу промову про те, що їм необхідно працювати як команда, щоб підтримувати порядок у лавах ув’язнених і не терпіти жодної непокори.
ВЕРЕСК СВИСТКІВ О 2:30
Ранкова зміна починається посеред ночі, о другій, і завершується о 10-й ранку. До неї належать Андре Керос, ще один довговолосий молодий чоловік з бородою, який приєднався до Карла Венді. Згадайте, що Венді допомагав денній зміні перевозити ув’язнених з окружної тюрми до нашої «в’язниці», тому він розпочинає вже втомленим. Як і Барден, Керос хизується своїм довгим лискучим волоссям. Третій охоронець, Майк Ворниш, будовою тіла нагадує настирливого у нападі форварда — міцний і кремезний, але нижчий за двох інших. Коли начальник повідомляє, що потрібно влаштувати пробудження-сюрприз, аби оголосити, що їхня зміна приступила до роботи, усі троє радіють такому вибуховому початку.
Чутно, що ув’язнені сплять. Дехто хропе в темних тісних камерах. Раптом тишу порушують. Свистки гучно вищать, голоси викрикують: «Підйом! Прокидайтесь і виходьте на перекличку!» — «Ну, сплячі красуні, час перевірити, чи завчили ви, як треба розраховуватися». Приголомшені в’язні вишиковуються в лінію навпроти стіни і бездумно розраховуються, тимчасом як три охоронці по черзі вигадують щоразу нові варіації на тему переклички. Перекличка, віджимання і стрибки «ноги разом — ноги порізно» у разі помилки тривають довгу виснажливу годину. Врешті-решт ув’язненим наказують повертатися до сну, доки їх знову не розбудять через кілька годин. Деякі ув’язнені повідомляють, що помітили перші ознаки спотвореного сприйняття часу, почувалися заскоченими, виснаженими й озлобленими. Дехто згодом визнав,