Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Зауважимо, що сама постановка цього питання була би абсолютно немотивованою іще в минулому – XIX ст.; але ми живемо – на початку XXI. Попередимо, на всякий випадок, що такий простий параметр, як розміри – до уваги братися не буде: він тут – ні до чого.

Спільного – є понад багацько; обидві є соціальними структурами людського суспільства, обидві діють на певному замкненому географічному терені. Обидві діють через певну систему певним чином визначенних відносин поміж їх учасниками. Обидві мають певну мову спілкування. Порізнює їх те, що держава – то є національне утворення, а банда… що ж, туди приймають і сторонніх. Банда, то є, як тепер кажуть – «політична нація»: без нації. Відповідно й репродукція, що підтримує існування системи в часі, – відбувається у них різно: в державі – за рахунок народження людей, біологічної репродукції, та менше за рахунок вербовки – прибуття еміґрантів. А от у банді – більше за рахунок поповнення новими злочинцями.

Але, вирішальне розходження маємо – схоже, в юридичному аспекті.

Бо, держава не є державою, як у ній не працює система законів, що в принципі повинна задовольняти трьом ґрунтовним вимогам:

1. Закони повинні діяти, стало та без виключень.

2. Діяти для всіх громадян держави, без виключень.

3. Перед ними всі громадяни мають бути рівні.

В банді таке щось є також, є й певні закони, але… Банда нічого не виробляє, а тому мусить існувати в суспільстві виробників, у яких краде для себе, яких рекетує та грабує. Так от оцих останніх, що живуть на тому ж географічному терені, та годують їх своєю працею, – вони називають «фрайєрамі», та на них не розповсюджуються жодні закони.

Тут теж не важко угледіти щось до болі знайоме. Бо це – таке щось, як оте совєцьке суспільство, в якому були чудові закони, найдемократичніші у світі, навіть Конституція з усіма можливими правами, а діяло єдине – «тєлєфонноє право». Жоден з перелічених вище трьох пунктів, щодо законів, там просто не існував.

В цьому аспекті, біснуватий Хрущов, який прийшов після Сталіна, та «разоблачіл культ лічності», – прагнув лише одного, щоб у більшовицькій верхівці виконувалися хоч якісь людські закони, які за Сталіна не захищали більше не тільки «фрайєров» – безпартійних, але й щодо самих комуністів замінилися на «расстрєльниє спіскі».

Що ж до нас із вами – грішних, більшості людей своєї держави, її новий «вождь» не надто турбувався. Чи вже забулося, як він сам, у кінці своєї «відлиги» налившися кров’ю та розмахуючи за своїм звичаєм кулаками в повітрі кричав: «Ви што, думаєте – ми разучілісь арєстовивать?!»

Можуть заперечити: мовляв, це беззаконня, дійсно, бувало, але було нерівномірним, часом підсилювалося, а часом і послаблювалося. Що ж, і насправді так, але тому, хто зазнав на собі його підсилення – від цього було не легше. Не кажучи вже про чисто прагматичну причину, – якби воно не послаблювалося, давно вся країна була би на Колимі… А все це разом і дає підстави вважати Третю імперію – подальшим кроком перетворення імперії на кримінальну. Поготів, то була навіть уже не національна держава, а держава інтернаціонального люмпена, який не так народжувався, як вербувався з розкладених та денаціоналізованих народів, націй. Цей процес завжди відбувався в Російській імперії, але в Третій – нечувано прискорився. Оті царі, в справі «обрусєнія» – були сутими дилетантами, у порівнянні до совєцьких самодержавців, – «вождєй».

До того ще одне, чи не переконливіше – стисла подібність визискувальної діяльності ще й в економічній сфері. Всі сучасні суспільства побудовані на експлуатації, на визиску, годі казати, але… У цивілізованих країнах світу такий визиск складав, у середньому, десь 8–10 %, що за умов загального добробуту не є занадто обтяжливим для будь-кого. Але у «рабочє-крєстьянском государствє», вона – ця норма визиску, сягала вже десь 90 %, що не компенсувалося, зауважимо, ні безплатною освітою, ні безплатною охороною здоров’я. Витрати на всі ці громадські цілі становили десь 300 крб/рік на кожного працюючого, не більше.

От і дивіться самі, це вже вам, навіть, не рекет; це вже суцільний пограбунок. А звідси й постійне порушення всіх можливих законів щодо «фрайєров»: не тільки людських та Божих, а навіть своїх власних. Самими ж для себе установлених.

Післямова

Окремих і конкретних причин для провалу Других Визвольних Змагань – було вдосталь. Але загалом і в цілому їх можна визначити як недостатнє дистанціювання від імперії, колонією якої з 1709 та по 1917 перебувала Україна. Дистанціювання від імперіалізму як царського, так і особливо небезпечного червоного. Тоді ще, правда, у Києві 1917 не казали так відверто (здається, навіть, дєнікінці) про те що, мовляв, ми просто «обрєчєни бить вмєстє», але результати – ви бачили.

Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.

Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.

Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».

Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».

1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.

1720 – заборона друкувати в Україні будь-що не російською мовою.

1753 –