Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Надамо тут слова більш-менш об’єктивному авторові, який коротко та (схоже) безпристрасно формулює сутність розбіжностей, які призвели до розколу, орґанізаційно оформленому вже по смерті полковника Є. Коновальця, творця ОУН, 1929:

Захисники і прихильники першої концепції створили в лютому 1940 р. Революційний Провід ОУН, ініціювали створення в 1941 р. Українського Національного Комітету, проголосили 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української Державності. Прихильники другої концепції робили безпосередні заходи, щоб переконати провідні кола німецьких нацистів у доцільності визнання Німеччиною самостійної України.

(А. Бедрій, Розвиток ідеології українського націоналізму, в зб. Український Націоналіст. «Іди за мною!», ОУН, 1995, с. 15)

Зауважимо тут, що обидві концепції були принципово взаємовиключаючими: якщо сподіватися на німців, то проти них не можна було збройно боротись; і навпаки.

* * *

Однак, реальне життя незабаром розставило все по своїх місцях. Німецькі окупанти на самому початку – не надто суворо реаґували на проголошення Акту, та це, можливо, дещо обнадіяло та підбадьорило мельниківців. У жовтні 1941 вони створюють у Києві, попри провал акції з Актом, – Українську Національну Раду на чолі з професором М. Величківським. Розвинули дещо ризиковану, але широку українську діяльність у Києві, видаючи ґазету «Українське Слово» та літературний журнал «Литаври» (Олена Теліга). Безумовно, розраховуючи на те, аби – як не офіційною підтримкою, то принаймні ескалацією дрібних доконаних фактів, – домогтися свого. Але, все це хутко покінчилося, вже у лютому 1942, – Бабиним Яром.

Ми часто недооцінюємо й досі, як ця тоталітарна збиранина хутко засвоювала досвід одне в одного. Тут було чи не дослівне копіювання того, як совєти заохочували до «украінізації», щоби висвітити цим національно свідомі елементи українського народу, та – репресувати їх; гестапівці діяли тут у стисло подібний спосіб.

Ці події якоюсь мірою отверезили ОУН-М, та в подальшому ці люди об’єднувалися з ОУН-Б у відчайдушній боротьбі з німецькими окупантами. А полковник А. Мельник, попри його ґерманофільство, був так само запроторений до арешту, як і С. Бандера.

По війні, хоча примирення з ОУН-Б так і не було досягнуто, полковник А. Мельник спромігся 1948 створити Українську Національну Раду та реорґанізувати Державний Центр УНР.

Перебуваючи 1957 в Канаді, він закликав підчас одного із своїх виступів, об’єднати сили українців світу, поза межами окупованої батьківщини, ясна річ. Та цим поклав початок існуванню Світового Конґресу Вільних Українців, який розпочав своє народження Першим світовим Конґресом Вільних Українців, шкода, вже по смерті Андрія Мельника, 1967.

Найкраще, мабуть, написав про цю благородну людину, великого українського патріота, – Євген Маланюк, який особисто знав полковника: у своєму нарисі – «Андрій Мельник».

Наприкінці наведемо досить цікавий документ – складений напередодні смерті власноручний заповіт:

Перед українським народом і націоналістами ще важка й затяжна боротьба. Але перемога буде за нами. До всенародного зриву в совєцькому блоці держав, разом з тим і в Україні, неминуче мусить прийти, сили революції розгорнуть себе, і немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться в порох, а на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпимого рабства Україна, будуючи власне життя, у власній, ні від кого не залежній державі.

До всіх же тих, що готові продовжувати бій проти окупанта, – наш заклик:

Дійте з найбільшою обережністю, але дійте невпинно. Лише через найближчу інтимну дружбу включайте нових неофітів у лоно націоналістичного підпілля.

Використовуйте кожну нагоду, кожне становище, щоб діяти на користь трудящого українського народу, поборюючи паразитну московсько-комуністичну державу!

Вияснюйте, де знайдеться можливість, що людина ніколи не зазнавала таких важких форм визиску, як в СССР!

Розтлумачуйте, кому можна, що нинішній так званий розвиток соціалістичних націй є найпідступнішою і найнахабнішою денаціоналізацією, якої світ ще не знав, – є вбиванням живого духа нації!

Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі й по своїй волі.

Вірте у краще майбутнє, яке неминуче прийде. І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і впевненість у перемозі!

Слава Україні!

Андрій Мельник

Доповнення 6

Полковник Василь Вишиваний

Полковник Василь Вишиваний (1896–1951), був насправді молодшою дитиною (з шести), сином ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурґа – адмірала імператорського флоту. Його справжнє ім’я було Вільгельм і він належав до імператорської родини Австро-Угорщини. Рід вівся ще від швайцарських махтгаберів X ст. та став широко відомий з Рудольфа IV, який був 1273 обраний ґерманським королем. Він і заснував потугу Габсбурґів, які потім століттями збирали свою імперію. Вільгельм народився на півдні, на березі Адрії, чи то в Тріесте, чи то десь поблизу, та ніщо не провіщувало його подальшого нероздільного зв’язку з Україною, за яку йому судилося загинути.

На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро-Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.

Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.

Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.

Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею