Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20-річчя отієї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:

Ми розуміємо, що для Москви Україна в Організації Об’єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що коли настане час викидання на горище всіх декорацій ленінсько-сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по-перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала би усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це – один наслідок гри більшовизму в декорації.

А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам в нашій революції відновлену і тільки придушену більшовизмом. І здобули не через великодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу «коньюнктуру» буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не великодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові.

Оце добре, оце, нарешті, – так. Та, покінчує статтю теж добрими словами, подивіться:

Але, нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежності. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи в демократично-«федеративній», чи в большевицько-союзовій ви не заперечували її й не кричали: «Нє било, нєт і бить нє может!», ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом і чином:

Була, є й буде!

Як бачимо – нарешті все усвідомив, правильно й до кінця; але – як же пізно це сталося, на превеликий жаль…

Доповнення 3

Іван Фещенко-Чопівський

Розповімо дещо й про людину, яка замість політичних інтриґ та розвалювання справи, – думала про працю на користь Україні; та – чимало з цієї праці виконала сама, власноруч. Він був не лише політиком, а був переважно вченим та інженером, та нам доведеться зачепити й ті фахові проблеми, які його займали.

Іван Фещенко-Чопівський (1884–1952) побачив світ у містечку Чуднів на Тетереві (50 км від Житомира), в родині поштового чиновника. Наприкінці 1903 він закінчив Першу Житомирську гімназію, а потім учився в Київській політехниці (КПІ), поки її не було закрито 1905. Закінчити освіту йому довелося тільки 1908, отримавши диплом інженера-технолога.

У міжчасі, як національно свідомий українець він був членом Української Радикально-Демократичної Партії (з 1917 – УПСФ – Українська Партія Соціалістів-Федералістів), працював активно у Київській «Просвіті»; від її заснування 1906 та до закриття за наказом реакціонера та українофоба П. А. Столипіна 1910. Там, разом із Українським науковим товариством, він очолював комісію, яка склала український словник науково-технічних термінів. З нього виросли згодом усі фахові українські словники, – з природознавства, фізики, техніки; навіть медицини. Ну, не совєцькі, ясна річ, ті наслідували «вєлікій і моґучій».

По закінченні КПІ І. Фещенко-Чопівський почав працю асистентом того ж інституту на кафедрі професора Василя Іжевського, а у 1910 з ним же відвідує Міжнародну виставку в Брюсселі, Конгрес металургів у Дюссельдорфі; потім Лондон та Шеффілд, англійський центр металургії. Це його перша поїздка за кордон, та він отримує від неї чимало. Наукові інтереси молодого вченого хутко окреслюються, то – процеси розчинення вуглецю в залізі (цементація), процес, що перетворює звичайне залізо на міцну крицю.

Проблема ця – дуже давня.

Іще грек Елланікос із Мітілени на Лесбосі, сучасник Геродота (V ст. п. н. е.), – впевнено твердить, що залізо, як і засоби його обробки, першими винайшли саме люди далекої Скитії – теперішньої України. Вони робили з нього зброю та дуже рано розв’язали проблему, як мечеві бути гострим, але в жодному разі не ламким. Опанували практично, нелегким шляхом спроб та помилок, оті процеси насичення заліза вуглецем. Археологічні знахідки свідчать, що вони сягли в цьому високого рівня.

Пізніше деякі відомості про це дає нам «Едда» ґотів і гунів, події якої відбуваються біля Дніпра та Дону. Вона розповідає нам про те, як славетний меч Грам, що його зробив ґотський коваль Реґін для гуна Сіґурда, конунга з Дону, – опущений до річки Райн (схоже, то була Орель) різав купки шерсті, що пускалася течією; такий гострий він був. У той же час конунг Сіґурд, кажуть, переполовинив ним ковадло Реґіна.

Древні леґенди бувають чудові. Але це, здається, не зовсім байки, адже потім, по війні 375 між гунами та ґотами в Україні, яка вщент розвалила світ «Едди», – ґотські біженці з України занесли рецепти виготовлення своєї незвичайної сталі до Толедо в Еспанії, де поставили свою столицю. Після того й почала славитися в Європі краща у світі «толедська сталь».

Проблеми точного аналізу й розуміння цих давно відомих процесів – на все життя полишаться в колі наукових інтересів І. Фещенка-Чопівського. Свої вирішальні дослідження в цьому напрямі він розпочне на початку 1914, але їх незабаром припинить війна, продовжить уже тільки 1920, на еміґрації, професором Варшавської політехніки.

Настають часи бурхливого політичного життя, Другі Визвольні Змагання, хоч вони й не принесли нічого доброго Україні. Та це бачив і сам І. Фещенко-Чопівський, своїм гострим оком науковця. Він чітко відмічав на той час, що: «Село стояло за Українську Центральну Раду та за її уряд, натомість місто, населене густо меншинами, утруднювало становище української влади». Не оминула тоді його уваги й загальна ахілесова п’ята УЦР; саме те, що: «Поглиблюючи революцію ліві партії котилися до більшовизму». З лютого 1918 І. Фещенко-Чопівський стає міністром торгівлі та промисловості УНР. Це – велика відповідальність, мало не ключовий пост. Але, він багато працює й над іншим. За намовою М. Грушевського він, чи не уперше, досліджує господарські