Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Але, часи брали своє, та ще в гімназії Євген вступає до таємного українського гуртка; до університету у Львові, до якого вступає 1909 на правничий факультет, – він приходить національно свідомою людиною.
Навкруги вирує українське політичне життя, набуває широкого розголосу справа студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 1908 засуджується судом на страту за вбивство австрійського намісника Галичини, але – утікає за кордон. Йому допомагає в цьому відомий Дмитро Вітовський, тоді – теж студент.
В університеті кипить боротьба за відкриття, нарешті, й українського університету (на той час є тільки німецький і польський), та 1912 Відень зобов’язується відкрити його не пізніше 1915. На що обурюється царська Росія та брутально втручається до внутрішніх справ Австро-Угорської імперії, погрожуючи в такому разі війною.
До політичної боротьби занурюється з головою й студент-правник Євген Коновалець. Він, з 1913 стає членом головної управи Українського Самостійного Союзу, від Української національно-демократичної партії. Там він близько співпрацює з Андрієм Мельником, Андрієм Бандерою та іншими, займається журналістикою (журн. «Молода Україна»).
Переломним взагалі, здається, був для Є. Коновальця рік 1913. Йому виповнюється 22 роки, коли він перебуває на Всеукраїнському студентському з’їзді. Там він уперше зустрічається з молодими політичними еміґрантами зі сходу України, серед яких був і Дмитро Донцов. Аби оцінити, чим стала для Є. Коновальця ця зустріч – потрібно дещо пригадати атмосферу тих років у Галичині. І, чим стала для неї поява такої особистості, як Дмитро Донцов, що надав бездоганного теоретичного обґрунтування незалежницьким ідеям М. Міхновського.
Потрібно розуміти, наскільки популярними були на той час жебрацькі ідеї культурної автономії ще з часів М. Драгоманова, наскільки потужно звучали тоді (на царські гроші, ясна річ) голоси місцевих москвофілів. Спротивився послідовно всьому цьому, хіба, уже хворий на той час Іван Франко.
І от, приходить молода людина, яка арґументовано (не до заперечень!) роз’яснює всім, що українська нація є поділеною поміж двома імперіями, хоча за всіма законами, людськими як Божими, повинна мати свою власну, нікому не підлеглу державність.
Передчуття наступної великої війни носилося тоді у повітрі, і було ясно, що поділені між двома потугами українці, – мають опинитися по різні боки фронту. Не відомо, чи дискутувалося щось подібне на схід від Збручу, але на заході відразу вирішили альтернативу: з ким бути українцям у наступній війні, – з Австрією чи Росією?
Альтернативи, власне, не було, бо більша частина українців гнітилася хамським свавіллям східної, Російської імперії. В той час, як західна меншість – гнітилася суворими законами західної, європейської Австро-Угорської імперії; законами, які в принципі можна леґітимно змінювати. Отже, для окремої людини, наділеної розумом – альтернативи й бути не могло; ясна річ, тільки з європейцями і проти дикунів, але… Група людей, поготів – цілий нарід, то дещо інша справа.
На щастя, вибір був зроблений абсолютно правильний, навіть попри оту, ще не спростовану тоді панслов’янську брехню: наскільки тодішні люди були розумніші від сьогоднішніх! – та й почалася ота підготовка національно свідомих Українських Січових Стрільців, про яку ми вже писали раніше.
Все робилося правильно і розумно, – саме так, разом із Європою та проти московських аґресорів.
Якомога обнадіювала українців щодо цього і Австро-Угорщина. Вже десь з початком війни відбулася таємна нарада, кажуть – на Святоюрській горі, яку проводив митрополит Андрій Шептицький, разом із кількома високими урядовцями Австро-Угорщини. Там було декларовано, що в разі перемоги центральних потуг, від Сяну до Дону підніметься Українська держава під владою гетьмана, дружня до Австро-Угорщини. То були – зрозуміло, поки чисті утопії, але самий факт подібного засідання є досить красномовний. На ньому був присутній і Євген Коновалець, з початку війни – хорунжий австро-угорської армії.
Фактично, це був той самий вибір, про який доповідав Д. Донцов іще на Всеукраїнському студентському з’їзді 1913, у рефераті під назвою – «Сучасне положення нації і наше завдання». Він слушно писав, що:
Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила перед нами дилему: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба.
Та приходить до закономірного висновку, що:
Чинний уділ в австро-російському конфлікті на стороні Австрії в цілях реалізації проґрами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня.
Зробимо деякі необхідні зауваження, щодо цього. Для дещо занепалого сьогоднішнього рівня українського націоналізму – є характерним і стале протиставлення. Воно є так само типове, як небажання дійти згоди, бодай у чомусь. Досі живе протиставлення – мельниківці–бандерівці, – а, навіщо, власне? Бо, це протистояння вже колись відбулося, відіграло свою роль, відійшло у минуле. А роздувати його сьогодні можуть лише люди, які тягнуть із цього свої особисті користі. Тобто ті, що до українського націоналізму не мають прямого відношення.
Так само й тут, – кажуть, от Д. Донцов мав політичну орієнтацію: покладався на Австрію. А от Степан Бандера закликав покладатися на власні сили; виходить – Донцов помилявся.
Заспокойтеся, панове недотепи, – ніхто не помилявся, обидва були абсолютно праві.
Бо, Дмитро Донцов писав це коли існувала схильна до українців потуга – Австро-Угорщина, от і рекомендував опиратися на неї. А Степан Бандера діяв тоді, коли Україна не лише була повністю окупована її ворогами, але ще й оточена ними з усіх боків.
Отже, обидва наші великі діячі мали рацію, але – кожен у свій час.
Чи не перший же бій у Карпатах був фатальним для хорунжого Є. Коновальця. Він вкупі з хорунжим А. Мельником, – потрапляє до російського полону (концентраційний табір у Царицині). Полон став для обох доброю додатковою школою націоналізму. На А. Мельника він справить таке незабутнє враження, що тепер його політична позиція завжди буде послідовно пронімецькою.
З часом, уже 1917, вони обидва повертаються додому та поринають до військової діяльності. Євген Коновалець, разом із іншими, орґанізує західний Галицько-Буковинський корпус січових стрільців. Він рішуче бореться з настроями часу – мітинґово-совєцькими, та будує нові військові частини на незаперечній військовій дисципліні, не забуваючи й про головне, – традиційний культурний та політичний, духовний вишкіл Січових Стрільців. Бо ж дійсно дисциплінованою може бути тільки свідомо дисциплінована людина, яка розуміє, навіщо та дисціпліна потрібна.
Все це не пройшло марно, бо саме корпус полковника
