Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - С. Леп'явко

На початку травня відбулося засідання польського парламенту – «вального» сейму, на якому вищий законодавчий орган влади в країні ухвалив рішення про винищення «козаків і свавільців». У реєстрового козацтва забрали Трахтемирів і Бориспіль, які воно тримало як військову власність, а в козацької старшини конфіскували «лежаче і рухоме» майно. Уживались й активних заходів щодо посилення коронного війська. До Жолкевського надходили нові роти, озброєння та постачання, з півночі наближалося литовське військо на чолі з Богданом Огінським. Перевага Жолкевського над козаками ставала дедалі очевиднішою. Вона полягала, насамперед, у можливості поповнення ресурсів, – як людських, так і матеріальних.

Усього цього було позбавлене козацтво. Лівобережна Київщина, яка згодом стала квітучим краєм, на той час ще була малозаселеною, тож у козацького війська не було можливостей для нормального постачання продовольством, не кажучи вже про озброєння і бойові припаси. Ситуацію різко ускладнювало й те, що слідом за козаками з королівського війська тікали сотні селян-переселенців із сім'ями. Багато хто з козаків також забрав із собою жінок і дітей, котрі створювали проблеми, не властиві війську. Треба було думати не лише про їх утримання та безпеку, але й випрацьовувати тактику подальших дій. Адже з козацькими родинами й селянами військо перетворилося на групу переселенців. Козаки виявилися прив'язаними до переселенського табору, що позбавляло їх можливостей для маневру й швидкого переміщення на місцевості. Жолкевський навіть уважав, що може заморити їх голодом.

Козацька верхівка розгубилася. Ситуацію ускладнювали й суперечки поміж старшинами. На місце пораненого Шаули гетьманом спочатку обрали Наливайка. Однак потім перемогло угруповання давньої старшини і гетьманом знову став Лобода. Козаки безперервно радилися, оскільки не могли визначитися в тому, що ж робити далі. Були різні пропозиції: іти в Московську державу, здатися на милість поляків або оборонятися в Переяславі, однак не ухвалили жодного рішення.

На початку травня до Жолкевського прибули нові роти кварцяного війська на чолі з Потоцьким і коронне військо вже було готове до бойових дій. Один із козацьких полків, на чолі з Криштофом Кремпським, стояв на правому березі Дніпра, у Каневі й Трахтемирові. Жолкевський послав проти нього частину війська, яке розбило козаків. Жолкевський вів і підготовку до переправи через Дніпро, готуючи для цього човни та плоти. Щоб перешкодити йому, 11 травня до Києва підійшли козацькі підрозділи, які стали навпроти міста. До них надійшла й невелика допомога від запорожців – кілька десятків човнів.

Відбулася нова спроба переговорів. Лобода й Наливайко відрядили до Жолкевського посланця. Жолкевський відповів, що єдиною умовою миру може бути видача Наливайка і козацьких старшин, гармат та прапорів іноземних монархів. Наступного дня до польського табору прибуло двоє козацьких осавул, які заявили, що козаки відмовляються пристати на такі умови. Слідом за ними Лобода особисто вирішив стати до переговорів. Вони відбулися на Дніпрі. З польського боку їх вів давній знайомий козацької старшини брацлавський староста Юрій Струсь. Однак і він не дійшов згоди з козаками. Продовження боротьби уникнути не вдалося.

Приготувавши все необхідне, Жолкевський почав наступ. Козаки отримали звістку про те, що королівські жовніри почали переправу через Дніпро навпроти Переяслава. Можливо, це була свідома дезінформація, адже, коли козаки пішли від Києва вниз Дніпром, Жолкевський спокійно переправився під Києвом. Повстанці, які протягом місяця були бездіяльними, тепер стали відступати на схід, до Лубен. Переобтяжена сім'ями, селянським майном і худобою, валка не мала змоги рухатися швидко, і Жолкевський стрімко наближався. Коронне військо затримувало лише те, що козаки знищували мости через річки, зокрема, через Трубіж.

Щоб заступити шлях до відступу, Жолкевський направив в обхід кілька рот на чолі зі Струсем, Ружинським і Михайлом Вишневецьким. Швидка в русі кіннота переправилася через Сулу нижче від Лубен і непомітно рушила назустріч козакам. Повстанці вийшли з Лубен і перейшли довгий міст через Сулу і її широку заплаву. Коли ж вони опинилися на лівому березі, виявилось, що шлях на схід уже перекритий. Перед повстанцями стояла готова до бою кавалерія. Це сталося десь 22–24 травня 1596 року. Настав останній етап військових дій.

Для захисту від противника козаки відразу розбили табір. Вони обрали досить зручну місцевість на узвишші над невеликою річкою Солоницею, яка впадала в Сулу. З одного боку була Солониця, з другого – болотиста заплава від річки Сули, тому для противника були відкриті лише дві сторони табору. Повстанці виставили вози в чотири ряди (є також свідчення про те, що в дев'ять), швидко насипали вали і редути та викопали шанці. На земляних укріпленнях виставили гармати. Захопити такий табір було нелегко. Що ж до чисельності захисників, то Жолкевський і польські хроністи називають цифру шість тисяч «придатних до бою» чоловіків. Разом із жінками, дітьми та «черню» (селянами) в таборі було до десяти тисяч людей.

Козаки встигли підготувати табір до наступу основного коронного війська. Жовніри змогли загасити міст, який за собою підпалили козаки, відремонтували його, і роти Жолкевського одна за одною прибували на Солоницю. Вони ставали обабіч від козацького табору. З одного боку розташувалися підрозділи Струся, Ружинського, Вишневецького, Ходкевича, Язловецького, Собеського та ін. Із другого – полки Жолкевського, Потоцького, литовські формування Огінського, роти Даниловича, Гербурта, Гурського, Тарновського та ін. Із боку Сули і Солониці поляки виставили бойову варту. Згодом прийшли загін Януша Заславського й артилерія. Разом у каральному війську було понад шість тисяч «годних до бою» людей.

За національною та релігійною належністю в офіцерському складі королівського війська було чимало представників української православної знаті. Серед них вирізнялися князі Вишневецькі й Ружинські – опікуни православних монастирів і братств. Дрібні українські шляхтичі перебували й у ротах польського панства з українських земель.

Ці факти свідчать про те, що конфлікт козацтва з владою мав не релігійний і не національний, а соціальний характер. Козацтво, як військове формування, хай у не зовсім чітко усвідомленій і висловленій формі, захищало свої права. Воно було готове відмовитися від не санкціонованих владою походів проти турків і татар, але вимагало визнання себе як захисників кордону країни, оскільки сумлінно й послідовно виконувало ці функції. Як військове населення, козацтво претендувало й на певні соціальні привілеї, які були надані ще королем Стефаном Баторієм. Козаки прагнули домогтися визнання своїх прав як офіційної військової корпорації, включаючи право на власну організацію та власний суд. Керівна верхівка країни відмовляла козацтву в його вимогах і виштовхувала за правове поле держави, а потім