Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - С. Леп'явко
Цікаво, що спроба польської влади організувати шляхетське ополчення, так зване посполите рушення, в українських воєводствах зазнала невдачі. Від збройного конфлікту самоусунувся князь Костянтин Острозький, а за ним і вся залежна та прихильна до нього шляхта, а також місцева влада Київського й Волинського воєводств. Шляхтичі Київщини та Волині, хоч іноді й потерпали від козаків, усе ж не бажали воювати з ними. Головною причиною було те, що частину козацтва, насамперед, козацької верхівки, становила та ж українська шляхта. Очевидне також і те, що козацькі стації не були великими, тож не налаштували переважну частину шляхти проти козаків. Козацтво було породженням українського суспільства, підтримувало тісні стосунки з усіма верствами населення, було потрібне всім для захисту від татарських нападів, тому розправа з ним суперечила інтересам українців. Складалася парадоксальна ситуація: козаки були потрібні всім, однак від них вимагали послуху.
Цього ж, щоправда, меншою мірою, прагнув і польський уряд. Однак він майже не вживав заходів для налагодження довготривалих рівних відносин із козаками. З 1568 року влада кілька разів набирала на службу козаків, а згодом відмовлялася їх утримувати, хоча завжди приймала їхню допомогу в захисті кордону. Важливу роль козацтва та його незамінність на прикордонні усвідомлювала більшість сучасників. Тому підготовку уряду до розправи з козаками сприймали як помилку, що може спричинити трагедію як для жертв протистояння, так і для країни.
Того часу одним із палких захисників козацтва був київський католицький єпископ Йосип Верещинський. Із часів Косинського він намагався розв'язати козацьке питання так, щоб знайти компроміс між козаками і владою. На відміну від магнатів і польських політиків, він був переконаний, що це можливо, якщо влада проявить мудрість і далекоглядність. У цьому сенсі Верещинський був унікальною постаттю в середовищі польської еліти кінця XVI століття.
Йосип Верещинський був католиком українського походження. Перед призначенням до Києва він обіймав посаду настоятеля Сецехівського монастиря і став відомим завдяки своїм публіцистичним творам політичної та морально-етичної тематики. Він також займався меценатською діяльністю, зокрема, підтримував українського латиномовного поета Себастіана Кльоновича та вкладав кошти в Ягеллонський університет у Кракові. Верещинський і цікавився військовою справою та оточив свій монастир міцним муром. Можливо, ця обставина вплинула на те, що його призначили католицьким єпископом і відрядили до Києва, на далеке від Польщі прикордоння, де була постійна небезпека татарських наїздів. У Речі Посполитій посада єпископа мала особливу вагу, адже всі єпископи були сенаторами, тобто належали до кола вищого керівництва країни.
Тоді католиків на Київщині майже не було і єпископ мав присвячувати багато часу місіонерській діяльності. Однак, опинившись на Київщині, Верещинський не надто переймався релігійними проблемами. Принаймні невідомо, щоб він намагався поширювати католицизм або мав хоча б якісь проблеми в стосунках із православними. Однак добре відомо інше: Верещинський відразу зрозумів, що потрапив до регіону, який принципово відрізняється від Польщі, має свої проблеми й особливі потреби. І головною серед них були татарські напади на українські землі. Із властивим йому пафосом, Верещинський намагався пояснити це королю, польським сенаторам і шляхті. Для цього він написав кілька публіцистичних творів.
Захоплюючись історією Києва та його колишньою славою, Верещинський пропонував визнати місто однією зі столиць Речі Посполитої. На думку єпископа, король мав щороку приїжджати до Києва й кілька місяців жити тут зі своїм двором. Якби так сталося, на Київщину почало б прибувати дедалі більше шляхти, міщан та іншого люду. Ці землі могли б швидко стати добре заселеними й перетворитися на вагому частину Речі Посполитої. В одному з творів Верещинський пропонував створити на Придніпров'ї лицарський орден, де б служили добровольці-шляхтичі з усієї Речі Посполитої. У решті він висував ті ж пропозиції, акцентуючи на тому, що це може бути лицарська школа для шляхетської молоді.
Зрозуміло, що такий інтерес до справи оборони України змусив Верещинського добре вивчити козацьку проблему. І він зрозумів, що поява козаків є цілком закономірною, адже вони покликані захищати українські землі. Верещинський постійно спілкувався з козаками і навіть тримав козацький загін у своїй резиденції – у Фастові. Розуміючи, що без козаків українське прикордоння залишається беззахисним, Верещинський завжди їх підтримував. Не випадково, за часів Косинського він весь час виступав своєрідним адвокатом козацтва. Не змінив біскуп своєї позиції й тепер.
Узимку 1595/96 року Верещинський усіма можливими засобами намагався запобігти розправі з козаками. Для цього він висунув дві пропозиції. Перша – організувати козаків на хрестовий похід проти турків і татар. Ця пропозиція фактично озвучувала бажання самого козацтва, але в дещо іншій формі. Було зрозуміло, що уряд, який уклав мир із Османською імперією, на це не згодиться. Тоді Верещинський запропонував інший проект – переселити козаків на Задніпров'я, віддати їм усю Лівобережну Україну й створити на цій території козацьке князівство. На чолі князівства формально мав стояти польський король, але вся реальна влада – військова й цивільна – мала належати козацькому гетьманові. Тобто встановлювалася козацька юрисдикція, і все населення – козаки, шляхта, міщани та селяни – мало підпорядковуватися владі козацького уряду. Крім того, усе населення князівства звільнялось від податків, точніше – податки мали залишатись на місці і використовуватись для оборони краю.
Як переконував Верещинський, користь для держави від козацької автономії полягала в тому, що козаки, маючи власні фінанси й економіку, могли відбувати військову службу проти татар, турків і Москви. Іншими словами, у розпорядженні короля це було б безплатне військо. Територія майбутнього князівства мала бути поділена на полки з центрами в Переяславі, Острі, Любечі та ін. Столицею мали стати Лубни. Запропонований Верещинським проект був хоч коротким і схематичним, але добре продуманим. Очевидно, він був суголосний ідеям козацької старшини. Власне, якщо порівняти пропозиції Верещинського й Наливайка, можна побачити їх схожість.
Однак саме пропозицію Верещинського можна назвати унікальним політичним проектом улаштування козаків. Верещинський дав точний прогноз розвиткові козацтва, зміни ситуації на Київщині й Лівобережній Україні та висунув слушну й перспективну пропозицію організації козаків. Католицький біскуп розумів, що козацькі лави поповнюються
