Історія війни козаків проти Польщі - П'єр Шевальє
Невдовзі з’ясувалися наміри Хмельницького, ворожі мирові, бо один з його полковників[117] Нечай розпочав /137-138/ військові дії у прикордонні: він з трьома тисячами чоловік вогнем і кров’ю залив усю країну{59} і в присутності турецького посланця наказав убити послів брацлавського воєводи. Загони того самого воєводи та загони Калиновського відкинули Нечая до міста Красного і частина його війська була порубана тоді, коли, не маючи змоги довше боронити замок, залишила його і хотіла відступити; серед них загинув і Нечай, якого один шлятич на прізвище Байбуза вбив власноручно; решту козаків було захоплено у кількох маленьких містечках, які при цьому сплюндровано і перетворено на попіл.
Інший козацький отаман Богун, який заступив Нечая, дав відсіч Калиновському і зайняв місто Вінницю над Бугом. Однак поляки, перейшовши цю ріку, з великими труднощами штурмом взяли замок, в якому вони вбили багато ворогів; перед тим ці вороги, одержавши підмогу від козацького полковника Глуха, прогнали було поляків, але невдовзі поляки повернулися туди. Нарешті Богун за допомогою козацьких полків з Чигирина, Прилук, Любеча і Брацлава – у кожному було по дві тисячі чоловік – примусив Калиновського вийти з цього міста; останній залишив там для охорони деяку кількість піхоти з джурами та весь обоз свого війська, а сам вишикував до бою загони за містом.[118] Проте серед поляків, які залишалися у Вінниці, розпочалася паніка, і вони втекли з міста, пограбувавши обоз; козаки ж, б’ючи звідусіль на польські загони, змусили їх до безладного відступу під охорону барських гармат; причому поляки втратили чотири тисячі п’ятсот піхотинців і свою артилерію.
Ця поразка змусила польського короля, який са- /139/ ме на той час поїхав був на прощу до Журовиців – місця богомілля у Литві, – поквапливо рушити на прикордоння, де великий гетьман Потоцький збирав військо в околицях Сокаля. Коли монарх прибув до Любліна, він довідався про вторгнення козаків на Поділля та про об’єднання турецького султана і Хмельницького, про що король дізнався також і від імператорського посла[119] в Порті. Внаслідок цієї звістки король остаточно наказав скликати посполите рушення.
Калиновський, який відступив з Бара до Кам’янця, одержав наказ якнайшвидше прибути до польського війська, залишивши в Кам’янці залогу, достатню для оборони цієї фортеці, такої важливої для Польщі і навіть для всього християнського світу. Слідом за ним йшло вісімнадцять тисяч козаків та дві тисячі /140/ татар, решта ж козацького війська, яке зросло більше ніж до 70 тисяч, вирішила атакувати Кам’я- нець без наказу свого гетьмана і без його відома. Оволодівши через хитрощі близьким замком Панів- цями, де вони взяли значну здобич, козаки кілька
разів атакували кам’янецьку фортецю, проте даремно, бо їх щоразу відбивали з такими великими втратами, що обложники були готові посікти своїх ватажків, які наштовхували їх на таку небезпеку і до того без участі Хмельницького. Коли останній дізнався про це, він наказав відійти. Тим, які взялися було йти слідом за Калиновським, теж не пощастило; вони нападали на поляків то з фронту, то з флангів, то з тилу, але Калиновський завжди рішуче відбивав їх, хоч щоразу платив кількома солдатами. Атакувавши Калиновського 14 травня 1651 р. біля Зборова і, зокрема, вдаривши на полк Собєського, козаки залишили там багато загиблих, між ними одного з своїх полковників – Кановича{60} і одного татарського мурзу. Нарешті, Калиновський був змушений через погані переправи та бездоріжжя покинути свій обоз, а щоб деякою мірою відшкодувати цю втрату та показати своє військо ворогові численнішим, ніж воно було насправді, наказав джурам з того обозу сісти верхи на коней. Отож, зазнавши багато атак та клопоту під час свого просування, Калиновський наприкінці травня щасливо прибув до королівського війська. Найняті коштом Речі Посполитої та магнатів загони прибували туди звідусіль. Було в цих загонах до десяти тисяч чоловік, а всіх разом зі шляхтою принаймні сто тисяч без джур, кількість яких була теж дуже велика і більшість з них мала коня та зброю. Це численне військо не могло довго лишатися на одному місці, бо