Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

6. У випадках, коли право людини на життя не було забезпечене і смерть людини стала результатом насильницьких дій, Європейський Суд з прав людини визнає, що держава несе позитивний обов’язок провести належне і ефективне розслідування обставин, за яких людина була позбавлена життя[534]. Держава повинна здійснити ефективне розслідування причин зникнення людини або смерті уже в силу простого повідомлення про такі факти, яке отримав відповідний державний орган. Окремо підкреслюється існування такого обов’язку держави, коли особа зникла в той момент, коли вона була в контакті з представниками держави або коли смерть настала під час затримання. Якщо особа була доставлена до поліційної дільниці здоровою, а потім померла, держава зобов’язана надати належні пояснення, за відсутності якого вона повинна відповідати на підставі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тягар доказування причин смерті у таких випадках покладається на державні органи[535].

7. Європейський Суд з прав людини висловлював свою правову позицію стосовно смерті людини, що настала у державній медичній установі. Помилка фахівців або неналежне поводження фахівців не може бути підставою відповідальності держави на підставі ст. 2 Конвенції, якщо тільки держава здійснила усі необхідні заходи для забезпечення високого рівня компетенції фахівців і для забезпечення захисту життя пацієнтів[536].

До кола невідчужуваних прав людини, що складають зміст принципу верховенства права, входить право власності на майно, умови охорони якого визначені в ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. Відповідно до частини четвертої ст. 41 Конституції України «право приватної власності є непорушним». Це конституційне положення повинне тлумачитись у контексті статті, до якої воно включене. Контексту треба надати переваги перед іншими способами тлумачення. Зокрема, із положення частини четвертої ст. 41 Конституції, відповідно до якого «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності», за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої позбавлення права власності на правовій підставі допускається. За інших обставин така правова норма не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції і відповідно до якої право приватної власності є непорушним. Але дві правові норми, одна із яких текстуально, а інша — логічно закріплені в частині четвертій ст. 41 Конституції, пов'язані контекстом. Тому правова норм, що логічно закріплена в цін частині, як така, що відповідає контексту ст. 41 Конституції, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в цій частині. Отже, право власності є непорушним тільки в частині неприпустимості протиправного позбавлення права власності. Позбавлення права власності на підставі закону допускається.

Частини п’ята і шоста ст. 41 Конституції встановлюють два випадки, коли на підставі закону можливе позбавлення права власності: 1) примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності; 2) конфіскація. Звідси за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої з інших підстав право приватної власності припинятись не може. І все ж — може, бо правова норма, що виявляється із текстуально закріплених (у частинах п’ятій і шостій ст. 41 Конституції) спеціальних правових норм за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із загальної норми, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції. Таким чином, Конституція не обмежує законодавця у праві встановлювати підстави позбавлення права власності.

Отже, Конституція України в будь-який спосіб не обмежує можливість встановлення законом підстав позбавлення права власності. Таке ставлення конституцієдавця у цьому конкретному випадку до одного із фундаментальних прав людини, без якого не може бути і думки про утворення верховенства права, є нелогічним і потребує, щоб при застосуванні частини четвертої ст. 41 Конституції враховувалися інші складові принципу верховенства права.

2. Якщо виходити із того, що Конституція має безумовну перевагу перед міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, то подальші пошуки обмежень на позбавлення права власності в міжнародних договорах України втрачають сенс. Проте в практиці Європейського Суду з прав людини немає жодного прецеденту, коли б Суд не став застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод через те, що цьому перешкоджає національне законодавство, включно з конституцією відповідної країни. Тому слід звернутись до положень про захист права власності, що включені до названої Конвенції, та до тлумачення цих положень Європейським Судом.

Слід враховувати думку Європейського Суду про те, що ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формулює три правила: у першому реченні першого абзацу («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном») формулюється правило, яке Суд назвав проголошенням принципу поваги права власності; у другому реченні абзацу першого («ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права») і абзаці другому («проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів») формулюються ще два правила. На думку Суду, друге і третє правила стосуються окремих випадків посягань на право власності, отже, вони повинні тлумачитись у світлі принципу, закріпленого у першому реченні. Звідси появляється ідея компромісу між окремими правилами і принципом[537]. А із цієї ідеї виводиться думка про співрозмірність між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини[538]. Треба