Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Принцип верховенства права передбачає обов’язок держави забезпечити невідчужувані права людини, що задекларовані в Загальній декларації прав людини і громадянина, закріплені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Визначення кола невідчужуваних прав людини на підставі Конституції України є проблематичним, оскільки в ній невідчужувані права людини закріплені поряд із соціальними, економічними і культурними, що не належать до категорії невідчужуваних, а можуть бути визнані такими тільки в перспективі (віддаленій).
1. У розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України викладаються положення про права людини і громадянина. Тут йдеться про громадянські і політичні права, а також про соціальні, економічні і культурні права. Усі ці права позначаються у частині другій ст. 22 Конституції як конституційні, а всі конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша ст. 64 Конституції). Забороняється також звужувати зміст і обсяг існуючих прав і свобод, встановлених законами (частина третя ст. 22 Конституції). Усі ці конституційні положення витримують зіткнення з реальністю життя в тій частині, яка стосується громадянських і політичних прав (за відповідними винятками). У частині, в якій вони стосуються соціальних, економічних і культурних прав, зазначені конституційні положення не витримують зіткнення з реальністю, а тому з урахуванням соціального контексту мають бути визнані такими, що формулюють не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця про його соціальні, економічні і культурні наміри. Оскільки ці конституційні положення у відповідній частині встановлюють правові норми, встановлені ними права відповідно до ст. 21 Конституції є невідчужуваними і непорушними. У тій частині, в якій зазначені конституційні правила формулюють декларації, на них не може поширюватись дія ст. 21 Конституції.
Крім того, слід враховувати, що навіть у тій частині, в якій Конституція встановлює правові норми, що закріплюють соціальні, економічні і культурні права, ці правові норми можуть змінюватись у напрямку звуження змісту та обсягу. Таке твердження не відповідає букві ст. 21 і 22 Конституції, але відповідає соціальному контексту, який повинен враховуватись при тлумаченні цих конституційних положень.
Слід погодитись з думкою про те, що існує тенденція до універсалізації прав людини, у зв’язку з чим усі види прав мають визнаватись невід’ємними, взаємообумовленими і рівнозначними[524]. Як свідчать науковці,«саме таку позицію займає нині ООН»[525]. Але ж треба розрізняти погляд на права людини з точки зору політики, що проголошує декларації про наміри чи про бажане, і з точки зору правозастосування. Правда, є ще один варіант, за якого соціально-економічні і культурні права визнаються невідчужуваними, але стандартний їх рівень понижується до неприйнятного для людей, але прийнятного для держави. Так, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що соціально-економічні права не є абсолютними, їх механізм може бути змінений державою з урахуванням можливостей їх фінансового забезпечення. Але такі зміни можливі тільки до тих меж, за якими ставиться від сумнів сама сутність права на соціальний захист. При цьому, на думку Конституційного Суду, встановлений законом прожитковий мінімум забезпечує людині і право на достатній життєвий рівень, гарантоване ст. 48 Конституції, і можливість зберігати людську гідність, що випливає із ст. 21 Конституції[526]. Отже, сутність права на соціальний захист діючими правовими нормами, що встановлюють прожитковий мінімум, під сумнів не ставиться. Такою є думка Конституційного Суду.
Правильність цієї думки залежить від того, який соціальний контекст враховується. Якщо таким є життєвий рівень у Північній Кореї, то розуміння ст. 21 і 48 Конституції Конституційним Судом буде безумовно правильним, а якщо ці статті тлумачити на фоні елітних селищ під Києвом, то позиція Конституційного Суду буде викликати сумніви. І все ж ці селища як соціальний контекст є ближчими для нас, ніж глуха, уривчаста, а тому і сумнівна інформація про Північну Корею.
Конституційний Суд України довго стояв на тій позиції, що в ст. 21, 22 Конституції встановлюються правові норми найвищої юридичної сили, атому послідовно визнавав неконституційними положення законів про Державний бюджет на відповідні роки, якими звужувався обсяг існуючих прав соціального, економічного чи культурного змісту. Ця позиція викликала здивування, бо дотримуватись вимог Конституції, звичайно, треба, але ж якщо Конституція приписує державі виплачувати на користь людей кошти, а у держави цих коштів немає, то завдання виплачувати кошти не може бути виконане. Правда, висловлювалась і така думка, що держава і територіальні громади, якби вони не відчужували безоплатно та за безцінь та не передавали в оренду за безцінь об’єкти державної і комунальної власності, у тому числі земельні ділянки, уже давно покрили б усі тротуари золотом. Тож Уряд на те і призначається, щоб виконувати вимоги Конституції і законів, зокрема — шукати кошти, необхідні для виконання Конституції і законів.
Невдовзі, однак, Конституційний Суд звернув увагу на те, що забезпечення соціально-економічних прав можливе за умови наявності економічних можливостей і фінансових ресурсів[527]. Тому такі права не є абсолютними. Не є абсолютними — це, за термінологією цього видання, означає, що положення Конституції, які встановлюють соціальні, економічні і культурні права, вміщують у собі не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця.
У
