Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

«При взаємному впливі обох національних начал, безсумнівно — литовське мало підкоритися руському, запозичувати його цивілізацію і зайняти в загальній державі другорядне місце. Дійсно, в XIV столітті під керівництвом Гедиміна і Ольгерда життя Великого князівства Литовського складається в цьому напрямку. Руські області отримали, завдяки об’єднанню, гарантії для спокійного розвитку свого внутрішнього життя. Литовські князі не тільки не обмежують цього розвитку, але з дивним політичним тактом і неупередженістю підтримують його і поступово підкоряються його культурному впливу, усвідомлюючи, що держава їхня може розвинутися, спираючись лише на руське народне начало. Уже в другому поколінні руський вплив охоплює княжу родину: численні сини Гедиміна приймають хрещення по православному обряду, вступають в родинні зв’язки з руськими князями, живуть в руських областях, де засвоюють мову, побут, поняття, традиції і писемність руського населення. Гедиміновичі вважають свій рід таким, що вступив у всі права руського княжого роду, і застосовують до себе всі поняття про князівську владу і її ставлення до землі, вироблені нащадками Володимира Святого; руська мова стає мовою розмовною і офіційною при їхньому дворі; нею пишуть грамоти і чинять суд не тільки в руських, але й в корінних литовських землях. Православ’я поширюється мирним шляхом, непомітно, серед литовців; ще при Гедиміні в новозаснованій ним столиці — Вільно, виникають православні церкви. Ольгерда оточує православна сім’я і духовенство, і він засновує і наділяє угіддями православні церкви. Таким чином, Західна Русь, зміцнівши в політичному сенсі при почині литовської народності, залучала останню до своєї цивілізації шляхом мирного поширення своєї культури».

Однак, констатує Антонович, тривала така ідилія недовго. Один із численних синів Ольгерда Ягайло одружився зі спадкоємицею польського престолу і став королем Польщі. Підписана при ньому Кревська унія запустила механізм ополячення та окатоличення.

Посилення литовської держави за Вітовта принесло українським землям негативні наслідки. Саме при ньому удільні князівства, які продовжували існувати після переходу під владу Литви, були перетворені на прості провінції. У Володимира Ольгердовича забрали Київ, Дмитро Корибутович позбувся чернігівських володінь, Федір Любартович втратив Волинь, а Федір Коріатович — Поділля. Ці князі, хоч і походили з роду Гедиміновичів, проте, під впливом більш сильної, висхідної до Київської Русі культури, зберегли на належних їм землях колишній уклад, та й самі ставали абсолютно обрусілими.

Ще один важливий факт, пов’язаний з правлінням Вітовта, полягає в тому, що при ньому відбулося посилення литовської аристократії за рахунок, відповідно, руської та навіть зросійщеної.

Незважаючи на те, що Вітовт був противником унії з Польщею, в одному він був солідарний зі своїм двоюрідним братом Ягайлом: він посилено навертав у католицьку віру місцеву литовську знать, яку зрівняв в правах з польською шляхтою. Тільки бояри-католики мали право займати державні посади, тоді як православні землевласники виявилися ущемлені.

«Вітовт в якості фактичного правителя Великого князівства Литовського всюди висуває литовців-католиків, відтісняючи православні роди від будь-якого впливу… Литовська Русь усвідомлювала, що її відтісняють на другий план, позбавляючи будь-якого політичного значення…» — пише в «Нарисі українського народу» Грушевський.

Руська знать не залишалася в боргу, борючись за свої права, і кілька разів Велике князівство Литовське було на грані розколу і громадянської війни.

У 1429 році в Луцьку відбувся цікавий з’їзд. На нього прибули особисто король Німеччини, майбутній імператор Священної Римської імперії Сигізмунд і король Польщі Ягайло. Папа Римський, візантійський імператор, король Данії, Тевтонський орден, господар Молдавії направили своїх представників. Було також широке представництво руських князів.

Високі гості, господарем яких був, зрозуміло, Вітовт, обговорювали такі проблеми, як наступ турків на Візантію, взаємини грецької і латинської церков, «гуситські війни», відносини Польщі та Литви. І хоча реальних проривів на цьому з’їзді не відбулося, проте, вражає, що приїхали вони всі в Литву.

На тому ж з’їзді Сигізмунд запропонував коронувати Вітовта. Ягайло начебто був не проти, але згодом польська шляхта змусила його відкликати згоду. Призначена на 8 вересня 1430 року церемонія інавгурації короля Вітовта не відбулася — корону перехопили поляки. У жовтні того ж року Вітовт впав з коня і помер — у віці 80 років.

Як пише Георгій Вернадський, «зі смертю Вітовта і в Литві, і в Московії почалася тривала політична криза. Якби Золота Орда була єдиною і сильною, татари легко могли б скористатися ситуацією. Але вони були роз’єднані і тільки час від часу посилювали негаразди в литовських і московських справах».

Зі шкільної лави багато з нас засвоїли беззаперечну істину, що Куликовська битва стала першим успіхом русичів в боротьбі проти Золотої Орди і початком процесу, що призвів до повного визволення Русі від татаро-монгольського ярма. 21 вересня, коли сталася битва (8 вересня 1380 року за старим стилем), є Днем військової слави Русі.

Радянські люди — завдяки школі — знали двох ханів Золотої Орди — хана Батия, який, власне, і встановив татаро-монгольське ярмо, і хана Мамая, війська якого розбив Дмитро Донський.

Думаю, дотепер багато хто переконаний, що влада Золотої Орди над Руссю закінчилася саме після Куликовської битви. Хоча, треба визнати, в підручнику побіжно згадувалось, що ярмо зберігалося ще ціле століття, і остаточно його скинути вдалося в 1480 році. Пам’ятаю в підручнику репродукцію картини Шустова «Іван III топче ханську басму». Імені хана, чию басму (табличка із зображенням хана, яка виконувала роль вірчих грамот, в даному випадку на стягування данини) розтоптав московський князь, — я, як і, впевнений, багато інших, — не знав. (Сьогодні мені відомо, що це був хан Ахмат, і що був він правителем вже не Золотої, а суттєво ослабленої Великої Орди.)

Також із