Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Відмова Москви надати Війську Запорозькому допомогу надзвичайно болюче вдарила по планах Хмельницького. Наскільки важливим в контексті реалізації далекосяжних гетьманських планів було отримати допомогу від православного царя, можна побачити вже хоч би з того, що навіть після того, як стало остаточно зрозуміло, що Олексій Михайлович не надасть допомоги, за розпорядженням Богдана в козацькому таборі поширювалися чутки, нібито Російська держава таки надішле козакам давно очікувану допомогу. Отож коло вкотре замкнулося, і Богдану, готуючись до вирішального двобою з ворогом, можна було сподіватися лише на татарську допомогу.
Фаза активної підготовки Речі Посполитої до вирішальної битви з повсталим козацтвом розпочалась із середини березня, коли Ян II Казимир видав у Варшаві детальні інструкції про способи мобілізації посполитого рушення та вирушив зі столиці на схід, у райони, де мала відбуватися концентрація військової сили Речі Посполитої та її підготування до майбутньої війни. Крім мобілізації шляхетського ополчення, влада Речі Посполитої приділила прискіпливу увагу підготовці до війни регулярних коронних військ. Напередодні вирішальної битви було сформовано дев'ять полків кінноти, до складу кожного з яких входило по кільканадцять хоругв. А крім того, регулярне військо включало в себе близько шести тисяч піхоти, півтори тисячі рейтар і тисячу драгунів. Питому вагу в королівській армії становили добре вишколені на полях битв Тридцятилітньої війни німецькі найманці. Загалом польські історики обраховують кількісний склад армії, яку Ян II Казимир повів улітку 1651 р. в Україну, у 70 тисяч вояків, із яких понад половину (близько 40 тисяч) становили мобілізовані до посполитого рушення шляхтичі.
Перебуваючи в Любліні, Ян II Казимир провів деякі символічні акти, що мали надихнути шляхту та регулярні війська на бій з ворогом. Зокрема, папський нунцій в Польщі та Литві архієпископ Адріанопольський Джованні де Торрес у костелі Святого Яна висвятив королівський меч на майбутню війну та подарував монарху облямовану хутром горностая шапку. Бойовий дух жовнірів були призвані підносити майже 400 католицьких капеланів. Прибув до королівського табору також ігумен Холмського василіанського монастиря Якуб Суша в супроводі значного почту уніатського духівництва та з іконою Богоматері Холмської. Саме нею уніатський владика благословлятиме жовнірів на битву з «безбожниками-козаками».
Попри те що після зборівського замирення на волю були відпущені з татарського полону обидва коронні гетьмани, головне командування Ян II Казимир взяв особисто на себе. Наскільки це було виправдано з точки зору суто військових резонів — сказати важко. Скоріш за все, ішлося про моральний бік справи. Адже сучасники відзначали той факт, що минулорічні гіркі поразки Речі Посполитої в протиборстві з Військом Запорозьким залишили по собі вельми тяжкі спомини у свідомості коронних жовнірів. Як писав у квітні 1651 р. один зі шляхтичів: «...обидві сторони, тобто наша і Хміль, готуються одна проти одної, то на нас тремтить шкіра».
А що, власне, міг протиставити королівській армії в літній частині кампанії 1651 р. Богдан Хмельницький, аби «не обманути» тремтіння шляхетської шкіри? Спішно проведена гетьманом мобілізація дала свої результати. Загальну чисельність української армії на початку літньої фази війни 1651 р. дослідники обраховують у межах 70—100 тисяч осіб. Утім, за словами самих козаків, з-поміж цієї величезної сили «досить доброго, спорядженого і навченого війська» у Богдана було не більше сорока тисяч. Решту становили козаки-неофіти — учорашні міщани чи селяни, які могли надати козакам допомогу при несенні обозної служби чи навіть веденні оборонних боїв під прикриттям валів чи мурів, але у відкритому бою, бою «на полі», користь з них була мінімальною.
Польські розвідники доповідали командуванню, що «військо у Хмельницького дуже велике, бо майже поголовно всі селяни вийшли на війну». Утім існують свідчення й того, що подеколи мобілізаційні заходи носили примусовий характер. Так, за свідченням ігумена одного з православних монастирів Чернігово-Сіверщини, козаки забирали до війська чи не все чоловіче населення краю, залишаючи в домівках лише стариків і молодь. «А ружья у них, — продовжував ігумен, — у ково что єсть. Иные де мужики пошли з рогатинами, а иные с топорами».
Головні свої сили в літній фазі кампанії 1651 р. український гетьман вирішив висунути на прикордоння Волині та Східної Галичини, аби в такий спосіб мати змогу виманити королівську армію в ці заболочені місця, що б суттєво нівелювало переваги добре навченої польської кінноти та водночас дозволило б козацькій армії мати за собою надійний тил — добре укріплену Збаразьку фортецю. Не володіючи інформацією про стратегічні задуми ворога, Хмельницький вирішив атакувати королівське військо на марші, не даючи можливості супротивнику правильно згрупувати свої сили та використати в такий спосіб переваги регулярних кінних підрозділів.
Так воно, власне, і могло статись, якби Ян II Казимир і коронне командування строго дотрималось того плану, який виник після форсування в середині червня 1651 р. річки Стир. Згідно з ним, армія мала 17 червня виступити в напрямку Дубна, аби вже там очікувати на прибуття шляхетського ополчення з великопольських воєводств Корони Польської. Але в останню мить, коли війська вже шикувалися в похід, обережність Яна II Казимира взяла гору, і він дав відбій команді на виступ, аби ще раз все ретельно розвідати: де Хмельницький, де Іслам III Ґерай, де їхні передові роз'їзди? Власне, саме оця пауза з виступом у похід і вберегла королівські війська від повторення жахіть, які випали на голову жовнірів Яна II Казимира під Зборовом влітку 1649 р. Король залишив армію під Берестечком, заборонивши будь-кому під страхом смертної кари виступати без особливого на те дозволу з табору. Отож, коли на світанку 18 червня об'єднане козацьке та татарське військо наблизилось до Берестечка, там на нього вже чекало заздалегідь підготовлене до битви вишикуване вздовж рички Стир фронтом майже на цілих п'ять кілометрів коронне військо. Відтак цього разу про фактор несподіванки від маневру для Хмельницького й Іслама III Ґерая не йшлося, швидше навпаки: це вони були неприємно здивовані готовністю ворога їх збройно зустрічати.
Перший день боїв точився доволі мляво й не дав переваги жодній зі сторін. Козаки й татари намагалися відрізати супротивника від пасовиськ, аби спровокувати нестачу фуражу у ворожому таборі. Значно динамічніше й кривавіше протікала січа наступного дня. Дев'ятнадцятого червня, коли до Берестечка підтягнулися основні сили кримців, перевага була на боці українського гетьмана та
