Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

з королем і Річчю Посполитою. Отож 18 серпня гетьман у супроводі військових старшин виїхав на переговори з представниками Яна II Казимира. Свої вимоги на переговорах українська сторона виклала у «Пунктах про потреби Війська Запорозького до Його Королівської Милості, Нашого Милостивого Пана». Уже в першій статті козацьких вимог ішлося про визнання королем і Річчю Посполитою права Війська Запорозького на підсудність на базі козацького права та незалежність від інших судових інстанцій держави. Наступна вимога окреслювала межі поширення козацького присуду й адміністрування: «...почавши від Дністра, Бирлинців, Бару, по старий Костянтинів, по Случ і за Случ... де впадає Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, від Любеча почавши, до Стародуба, аж до московської границі». На теренах козацького адміністрування не мали права перебувати коронні війська та не мало бути на них жодних стацій (спеціальних зборів на утримання війська).

Інший великий блок вимог був покликаний вирішити проблему міжконфесійних стосунків. Передовсім ставилась вимога про забезпечення прав православного населення на території всієї держави, гарантування безпеки церквам «руським» у Кракові, Варшаві, Любліні й інших містах Корони Польської та Великого князівства Литовського, а також зрівняння православного духівництва в правах із римо-католицьким. Київський митрополит мав отримувати посвячення на кафедру винятково з благословення патріарха Константинопольського. Владиці Київському, а також ще двом православним єпископам мали гарантувати місця в сенаті так само, як це було передбачено для римо-католицьких біскупів. Дослідники відзначають, що оприлюднена в «Пунктах про потреби Війська Запорозького» вимога була фактично однією з головних умов, яку поставили ініціатори Унії 1596 р., але реалізувати яку їм так і не пощастило. Тепер до вирішення цього завдання бралася козацька дипломатія, але в зовсім інших умовах і переслідуючи зовсім інші цілі. Усі земські й замкові посади, а також міські уряди на теренах козацької України мали надаватися винятково вірним православної церкви.

Під час перемовин під Зборовом ставилася вимога і про ліквідацію церковної унії. Окремо йшлося про заборону перебування єзуїтів у Києві, а також загалом ченців римо-католицької віри та іудеїв (хіба що останні прибували б у справах торгівлі на короткий час). Застерігалась й амністія шляхтичам, котрі долучилися до козацького виступу.

Ознайомившись із висунутими козаками вимогами, Ян II Казимир схвалив практично всі з них, зокрема питання щодо реалізації військово-політичної програми. Релігійні вимоги було задоволено лише частково: задоволення центральної з висунутих вимог — про ліквідацію унії — було перенесено на майбутній сейм Речі Посполитої.

На підставі поданих «Пунктів про потреби Війська Запорозького» було підготовлено так звану Декларацію ласки Його Королівської Милості, дану на пункти прохання шляхетному гетьманові й Війську Запорозькому, яка й стала українсько-польською частиною Зборівського договору 1649 р. (поряд із польсько-татарськими домовленостями). У відповідності до неї козацька Україна отримувала автономію в складі трьох воєводств — Брацлавського, Київського та Чернігівського; лінія розмежування мала проходити від Димера до Коростишева, Погребищ, Вінниці, Брацлава та Ямполя, а відтак втрачалися території Барського, Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського полків. Чисельність реєстру обмежувалася 40 тисячами козаків (про це було домовлено ще під час польсько-татарських переговорів, хоча гетьман Хмельницький взагалі волів не обмежувати себе жодними кількісними показниками). Поіменний козацький реєстр мав бути складений «щонайдалі до нового року Руського Свята, дасть Бог дочекати наступного 1650». Коронній шляхті гарантувалося право вільного повернення до своїх маєтностей, розміщених на українських землях, на яких мали бути відновленні дореволюційні повинності підданих.

Підписання Зборівської угоди відбулося 19 серпня 1649 р. Спершу посланці короля без особливих проблем залагодили справу з Ісламом Ґераєм, котрий після щедрих королівських подарунків відкликав татар з поля бою та відвів Орду від королівського табору на милю. Процедура ж замирення з гетьманом Хмельницьким розтяглась аж до вечора, і спостерігачі з королівського табору в діях козацького вождя вбачали навіть вишукування способів, аби взагалі уникнути підписання угоди. Зокрема, Богдан спершу вимагав, аби Ян II Казимир одночасно з ним заприсягнув на тексті договору, згодом повернувся до своєї старої вимоги щодо негайної видачі йому затятого недруга — Даніеля Чаплинського, котрий якраз перебував у таборі короля як ротмістр однієї з хоругв Олександра Конєцпольського. Коли ж королівські дипломати невдало зіронізували щодо необхідності повернення Хмельницьким дружини Чаплинському, гетьман впав у такий шал, що грозив дістати свого особистого ворога з королівського табору власною шаблею, і то негайно. Як записав очевидець подій, лише коли сутінки впали на зборівські поля, Хмельницький, сидячи на коні, склав присягу перед канцлером Оссолінським і київським воєводою Киселем.

А вже наступного дня, коли до козацького табору прибув як заручник краківський генеральний староста Єжи Любомирський, Богдан на білому скакуні, у супроводі старшого сина Тимоша та сотні старшин і козаків, прибув до табору Я на II Казимира. Згідно з повідомленням російського дипломата Григорія Кунакова, у розмові з королем козацький гетьман тримався з гідністю, обмежуючись у відповідях монарху лише короткими лаконічними репліками: «Гаразд, королю, мовиш!», «Гаразд, милостивий королю!»

Ось так Зборівська кампанія 1649 р., що мала всі шанси стати тріумфом козацької зброї й відкрити Україні шлях до незалежності, вилилась для Війська Запорозького в гірке розчарування.

«Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула».

Гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості?

Підписані під Зборовом угоди короля з кримським ханом та козацьким гетьманом перевели воєнну кампанію в її завершальну фазу. Зранку 24 серпня від Збаразької фортеці відійшли спочатку кримці, за ними по обіді — і козацькі полки. А вже 25 серпня Збараж покинули й коронні війська та шляхта з військовою челяддю. Дійшовши до Тернополя, війська, переважно піші й з понуреними головами (як зауважували очевидці), розбились на полки й розійшлись на окремі шляхи. Зголодніла за час облоги військова прислуга дорогою допалася на прилеглих огородах і садках до нестиглих овочів і фруктів, унаслідок чого чимало нещасних, які щасливо пережили небезпеку збаразької оборони, знайшли свою смерть уже на шляху до Тернополя, Глинян і Львова.

Тим часом Кримська Орда, вирушивши з багатою здобиччю з-під Збаража в напрямку Криму, дорогою на півострів розбивалась на дрібні мобільні загони — так звані чамбули (чапули), котрі безкарно спустошували галицькі, волинські й подільські села та містечка. Захопивши то там, то тут бранців, худобу й майно, татари поверталися з трофеями до коша, що продовжував свій рух на південь далі, а звідти на зміну їм вирушали нові здобичники. За відомостями джерел, під час руху Іслама Ґерая з-під Збаража було спустошено понад 70 українських міст і містечок. Особливо сильно постраждали Острог, Заслав, Сатанів, Бар, Меджибіж, Ямпіль...

Україною кружляли чутки, що зібраний з