Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр. - Ярослав Юрійович Тінченко
Щоправда, С. Бастир не розповів про подію, яка спричинила «хворобу» льотчика Роланда. У спогадах учасників листопадових боїв у Львові докладно описується випадок, який стався 13 листопада 1918 р., коли для бомбардування та розвідки вилетіли пілот Роланд і льотчик-дозорець Беаурін. Під час виконання бойового завдання їх машину було посічено кулями та підбито українськими вояками, які влучно стріляли з землі. Літак був настільки пошкоджений, що не зміг досягти летовища, впав прямо на Левандівці й ущент розбився. Екіпаж вижив, але льотчик Роланд дістав важку контузію, Беаурін теж був контужений і мав два поранення в руку. Рани останнього не загоювалися, і його невдовзі було евакуйовано до Кракова.
Цілком імовірно, що честь збиття машини Роланда та Беауріна належить майбутньому організаторові галицької авіації поручику Петру Франкові. Пізніше він згадував: «Коли моя сотня скорострілів стояла на Високім Замку, кілька разів прилітав у гості польський літак. Але я приготовив скоростріл і чекав. Й одного гарного полудня, низенько над нами появився той літак… Перша бомба впала далеко від нас. Моя сотня розбіглася у паніці, бо бистрі очі стрільців побачили, як із літака доглядник кинув бомбу, що мала впасти просто на нас. Я лежав під скорострілом та дивився, як бомба летіла просто на мій скоростріл, який сипав кулями. Я мірив значно перед літак, але висліду не було видно. Бомба знижувалася божевільно скоро. Очевидно це так тільки здавалося, що вона летить просто на мене. Вона впала за обрив, яких шість кроків від скоростріла, саме там, куди в паніці кинувся мій ст. дес. Я. із кількома стрільцями. На щастя бомба не вибухла. Маленька затримка скоростріла, мій помічник блискавично змінив набій і скоростріл узяв на ново приціл… Літак повернув і полетів на Янівське Болоня. Говорили потім, що літак вернувся міцно ушкоджений а пільот ранений. Чи це була моя заслуга, годі сказати, бо в цю пору на ринку під ратушем стояв наш підхорунжий С. і всі шість набоїв зі „стаєра" випустив у літак. Був добрий стрілець і як запевняв, хибити не міг. Якби там не було, польський літак більше не появлявся»94.
Кулемет, встановлений на летовищі Левандівка у Львові для боротьби з українськими літаками, 1919 р. Фото з фондів ЦДІА у м. Львові
Отже, 8 листопада під Перемишлем невідомий український стрілець підбив літак Стефана Стеца, а 13 листопада над Львовом, вірогідно, Петром Франком, було збито апарат Євгена Роланда. Крім цього є дані, що приблизно 2 листопада над Львовом українські вояки збили невідомий літак, на якому, нібито, якийсь австрійський льотчик намагався втекти з розташування 4-го авіапарку на батьківщину. Можливо, це саме та машина, яка летіла з Києва до Відня та необачно намагалася приземлитися на Левандівці.
17-а запасна авіаційна рота, яка розташовувалась на аеродромі Гуречко під Перемишлем, спробувала організовано перелетіти до Кракова, щоб там передати свої літаки польському військовому командуванню. З листопада 1918 р. 12 апаратів цієї роти піднялися в повітря, але долетіли до Кракова лише 10. Інші 2 було збито під Перемишлем українськими вояками. Таким чином, протягом листопада 1918 р. українці збили 5 літаків, 4 з яких точно належали до польських військово-повітряних сил.
Перший політ на літаку Бранденбург, який закінчився аварією, січень 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»
Вочевидь, активне використання ворожою стороною літаків підштовхувало командування Галицької армії до прискореного формування власних авіаційних підрозділів. 1 грудня 1918 р. Державним секретаріатом військових справ ЗУНР було видано наказ про створення Летунського відділу, який очолив льотчик-дозорець поручик Петро Франко. У розпорядженні, зокрема, зазначалося, що відділ має розташуватися на аеродромі у містечку Красне та підпорядковуватиметься винятково Державному секретаріату військових справ. Командири військових округ і окремих частин Галицької армії зобов’язувались відправити до Красного всіх старшин, підстаршин і стрільців, які раніше служили в австро-угорських військово-повітряних силах95.
Обираючи місце розташування авіаційних військ, командування зважало не лише на наявність тут облаштованого військового аеродрому ще з часів Австро-Угорщини, а й на невелику віддаленість як від Львова (45 кілометрів), де проходили бойові дії, так і від Тернополя, де перебував уряд ЗУНР.
У складі Летунського відділу поручик Петро Франко найпершою почав формувати запасну летунську сотню, до якої зараховувались колишні авіатори австро-угорської армії. Станом на 5.12.1918 у запасній летунській сотні у Тернополі налічувалося всього троє старшин: командир сотні льотчик-дозорець поручик Петро Франко, льотчик-дозорець чотар Євген Городиський, а також військовий льотчик хорунжий Степан Кузьмович (який, правда, майже не мав бойового досвіду у повітряних операціях).
3 5 до 10 грудня 1918 р. до сотні вступило ще три офіцери: повітроплавець поручик Теодор Томенко, льотчик-дозорець хорунжий Осип Швець та військовий льотчик підстаршина Василь Кавута. Для порівняння скажемо, що станом на 9.12.1918 у супротивників українських льотчиків — у складі польського авіаційного відділу у Львові, було вже 33 офіцери та 104 солдата (з яких 22 офіцери та 84 солдати належали до бойового стану)96. Польська львівська залога у той час оперувала вже щонайменше 4 власними літаками і, крім того, мала дозвіл розпоряджатися апаратами, які майже щодня прилітали у кур’єрських справах з Кракова, Перемишля та інших міст.
На початку існування Летунського відділу Галицької армії у ньому не було ані літаків, ані обладнання. У Красному П. Франко та його помічники знайшли гарний аеродром з ангарами, казармами та верстатами. Теодор Томенко, а також кілька підстаршин і стрільців відправилися на пошуки авіаційного матеріалу в Рогатині, Стриї, Тернополі, Станіславові, Краснім. Бензин для літаків постачався з нафтопереробних заводів у Бориславі. Невдовзі до складу Летунського відділу прибув поручик Степан Слєзак,
