Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр. - Ярослав Юрійович Тінченко

ескадрильї закінчилося. За роботу у своїх школах поляки замало платили українським воякам. Ця обставина була терпимою доти, доки особовий склад ескадрильї перебував на військовому стані: мешкав у казармах і харчувався з армійських кухонь. Коли ж українським фахівцям довелося самостійно винаймати житло, зарплатня, яку вони отримували, виявилася недостатньою. За таких умов почався розпад ескадрильї. Наприклад, льотчик А. Скурський, старший механік Сава Білогубек (чех з-під Бердичева) та механік Іван Зінько (киянин) влаштувалися на завод «Блюмве» у Бидгощі, але пропрацювали там недовго, оскільки частина польської громадськості, з огляду на високий рівень безробіття в країні, обурилася приймом на роботу українських фахівців, коли польські, начебто, залишалися без роботи.

Прапор 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї.

На лицьовій стороні — пророк Ілля на тлі літака, на звороті — тризуб. Прапор був захоплений радянськими військами у 1945 р. Нині зберігається у Центральному музеї збройних сил (Москва)

Відтак, наприкінці 1922 р. 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья остаточно припинила своє існування, а її колишні військовослужбовці розпорошилися по всьому світові. Зневірившись у майбутньому на Заході, на батьківщину повернулися видатні українські льотчики Віктор Павленко, Федір Алєлюхін та Аев Скурський, а також окремі механіки та інші спеціалісти. Згодом усі вони були репресовані радянською владою. Фахівці-техніки української авіації, переважно з числа тих, які до Першої світової війни були студентами політехнічних інститутів, закінчили своє навчання вже в Європі. Так, сотники Сергій Островідов та Василь Сухенко, здобувши освіту, вже у 1930-і роки стали відомими французькими інженерами. Частина українських авіаторів осіла в Польщі; серед них теж є видатні постаті. Так, поручик Павло Золотов став одним з організаторів і керівників цивільних авіаційних клубів Польщі та був власником двох літаків, на яких перевозив пасажирів і робив показові виступи. Після Другої світової війни П. Золотов знову залишився у Польщі й уславився як майстер з ремонту рідкісних старовинних зразків літакобудування. Життєвий шлях декого з піонерів українського неба закінчився далеко за океаном. Приміром, останнього командира 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї підполковника Олександра Жаховського доля закинула аж до Бразилії, а незмінного завгоспа Повітряного флоту УНР Івана Молока — до Аргентини.

На закінчення хотілося б навести слова колишнього начальника канцелярії Повітряного флоту УНР, священика Петра Білона, які він присвятив своїм товаришам по зброї: «Не можна поминути мовчанкою й значення в наших визвольних змаганнях діяльності нашого літунства. Не дивлячись на різні технічні браки, особливо в 1919 році, авіяція виконала те велике завдання, що на неї покладалось. Самопосвята й геройство наших літунів було важне й тяжке. Треба було щодня літати у глибоке запілля ворога, вивідувати, де ворог знаходиться, звільмувати його місце розташування, а, де треба, й обстріляти ворога. Часто доходило й до бойових сутичок з ворожими літаками. І ось, у цих повітряних боях наші літуни несли службу керування вогнем нашої артилерії, а під час відступу — цінними відомостями про віддаль від ворога. При щоденній праці вивідування ворожого фронту й запілля, при старанній, дуже потрібній розвідці на поодиноких відтінках фронту рідко коли обходилось без бойових дій з ворогом. Наші літуни відбували, як на ті часи, дуже великі рейди, поборюючи часто 800–900 кільометрові простори в запіллі ворога. В часи цих далеких рейдів, наші літуни знижувались до 300–200 метрів над лініями ворога і засипали його кулеметним вогнем. Досить часто вони відлітали й за кордон з різними дорученнями державного значіння»91.

Летунський відділ Галицької Армії

У жовтні 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина, зазнавши поразки у Першій світовій війні, мусили вдатися до мирних переговорів. В обох країнах почалися революції, наслідком яких стало повалення монархічного ладу. Австро-Угорщина розпалалася на кілька національних держав, однією з яких була незалежна Польща. За обопільним рішенням представників Антанти та переважної більшості австрійських і польських політиків, до складу Польщі мала увійти Східна Галичина, заселена майже суто українцями. У відповідь на таку постанову у Аьвові було зорганізовано українську Національну раду, а слідом за нею — військовий комітет, який у разі потреби мав би збройним шляхом розв’язати питання політичної приналежності етнічно української території. Мирні політичні переговори про долю Східної Галичини не мали результату, тож у ніч на 1 листопада 1918 р. у Аьвові українці місцевої австро-угорської залоги підняли збройне повстання. Проти них одразу виступили члени місцевої Польської організації військової та поляки — мешканці міста. Почалися вуличні бої, у яких невдовзі взяли участь поляки-добровольці з інших територій Польщі. У своїй боротьбі з поляками галичани сподівалися на допомогу уряду П. П. Скоропадського, але гетьман, щодалі більше втрачаючи владу, вже мало чим міг зарадити.

У результаті виснажливих тритижневих боїв на вулицях Аьвова українським військам під тиском переважаючих сил ворога довелося відступити з міста. Однак українські частини розпочали облогу, а військовий секретаріат новоствореної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) вдався до організації Галицької армії.

Однією з важливих складових армії ЗУНР мала стати авіація, яка в останній рік Першої світової війни у всіх арміях світу досягнула великого розвитку. На території Східної Галичини до 1 листопада 1918 р. розташовувалися дві авіаційні частини австро-угорської армії: 17-а запасна авіаційна рота на аеродромі біля с. Гуречко під Перемишлем та 4-й авіаційний парк у Львові. Коли почалася збройна боротьба у Львові, особовий склад цих частин, який об’єднував переважно австрійських або польських фахівців, вороже поставився до українських військ. Так, саме на базі 4-го авіаційного парку вже 4 листопада 1918 р. почалося формування перших польських авіаційних частин.

Старшини Летунського відділу з дружинами.

Зліва направо: сотник Петро Франко, поручик Василь Костів, четарь Микола Сєріков, хорунжий Михайло Іванов, дружина сотника І. Шостакова, дружина сотника Н. Залозного, сотник Никандр Залозний, сотник Джамбулат Кануков, сотник Іван Шестаков.

Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Нещодавно виявлені у львівських архівах документи та спогади поляків-авіаторів дають можливість у подробицях відтворити події, які відбувалися у небі над Львовом протягом листопада 1918 р. Як твердили польські мемуаристи, серед льотчиків 4-го авіайційного парку не було поляків, але більшість механіків, солдатів-охоронців і працівників