Бій під Крутами - Юрій Володимирович Сорока

був досягнутий, але разом з тим настав новий іспит для цілої нації — удержання цієї самостійності. Чорною гадюкою пронеслася вістка про похід Муравйова, що «ніс на вістрях багнетів свободу північного брата». Почуття тривоги з кожним днем росло в серці всякого свідомого українця. Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «що ж далі?»

І вже в останній час перед лицем небезпеки наш уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. Видано відозви, до слухачів народнього Університету, до 2-ї гімназії і взагалі до українського елементу київських шкіл стати зі зброєю на захист українських інтересів. Крім того, по всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві завзяті промови.

І молодь одразу на цей поклик зголосилася боронити батьківщину. Це були все люди непартійні, готові присвятитися кожній національній праці, бо жадні партійні інтереси не наказували їм зоставатися позаду.

Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної almae matris. Ряди вільного козацтва зароїлися від молоді. Народний Університет закладає в себе «Курінь Студентів Січових Стрільців» під проводом сотника Тимченка. В цей курінь багато записується учнів 2-ї ім. Кирила і Методія гімназії (так напр. 7 і 8 кляси майже всі учні), записуються студенти Володимирського Університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.

Цей курінь розташувався в будинку константинівської юнацької школи на Печерську, де почалося провадити його формування. Але не було ладу й порядку в праці по організації цього куреня. Одразу частину козаків поставили на варті, не давши їм військового одягу. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціятиви якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили. На обіді й на вечері козаки були всі, а вечером більша половина брала відпустки в місто і з сотні в 140 чоловік залишалося не більше 20. (Усіх записалося 300.) На варту назначили людей не в порядку, а так — до вподоби. Були випадки, що одні й ті ж люди вартували по дві доби. Ніхто не знав, коли будуть від’їжджати й куди.

Наслідком такої боєвої підготовки було то, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці.

З більш здатних і обізнаних з військовими вправами зорганізовано кулеметну команду, але без кулеметів.

Серед такого безпуття в неділю 27 січня 1918 р. Курінь Січових стрільців одержав від командного складу 1-ї військо­вої школи, з котрою він йшов у контакті, наказ виступати в похід.

Почалася страшенна метушня.

Бунчужні кинулись видавать старі шинелі, штани, черевики без обмоток. Так одягнуті та озброєні старими, нечищеними, «трьохлінєйками», вирушили в похід тільки на другий день — 28 січня.

З войовничим видом виступили з касарень і погрузилися в поїзд. Мов передчуваючи свою загибель, козаки були ба­дьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів. Нарешті вночі о 11 год. ешелони виїхали з Київа II. і поїхали воювати в напрямку на Бахмач—Конотоп.

Цілу ніч їхали ешелони й тільки о 4 годині ранку приїхали на ст. Крути.

Тут їх зустріли гайдамаки, які до цього часу стримували ворога й після Макошинського бою під Бахмачем мусили відступити в напрямку на Крути, зриваючи за собою мости через річку біля Макошина.

Тільки самопосвята й легендарна енергія людей може робити такі дива, як ця горстка людей, що з чотирма кіньми, одною гарматою та двома кулеметами стримували до цього часу переважаючі авангарди ворога.

Змучені й виснажені, вони тішилися з тих обов’язків і з тої відповідальної праці, яку вони до цього часу несли, стримуючи нахабний поїзд ворога.

Се були старі досвідчені вояки ще російської армії. Між ними був один інвалід без ноги.

В Крутах відділ, який прибув з Києва, входив уже в безпосередню лучність з ворогом. Ешелони затрималися й рішено відсіля розпочати боєву акцію проти ворога.

Порахували свої сили. Січовиків разом з юнаками вій­ськової школи було чоловік 250. Вільних козаків та гайдамак 100 чоловік. Кінноти 12 шабель і три гармати.

Оце і вся сила «отряда, действующаго на Слободской Украине», як голосно писали тоді газети.

О 5 годині ранку вислано розвідку в напрямі на Пліски. Розвідка складалася з 30 юнаків зі старшинами при двох кулеметах «максіма» від січовиків, і вона виїхала окремим поїздом з площадкою, на котрій були уставлені кулемети.

Розвідка доїхала з початку до роз’їзду між Крутами й Плісками. На цьому роз’їзді трохи погрілися і з великою обережністю рушили назад. Але потім старшини порозумілися між собою і рішили їхати ще далі на Пліски.

На третій-четвертій вартові на платформі завважили, що хтось йде по залізничному шляху.

Під’їжджають ближче: видно три постаті, дали сигнал паротягові і поїзд спинився.

Невідомі розпочинають розмову, видно, що це червоно­ґвардійці. В кожного рушниця, сила набоїв, бомби, сигнальні ракети.

— Откуда єдєте? Всьо у нашіх?

— Да, да. А ви кто?

— Да ми нєшто с атряда Ремньова!

— Ну садись к нам, под’єдєш.

Нічого не підозріваючи, большевики підходять до потяга, коли враз... «Руки вверх! Віддавай зброю!» Не вспіли горопахи оглянуться, як були обезброєні і за поміччу прикладів загнані до вагона.

Попсувавши біля роз’їзду місток, розвідка вернулася в Крути. Зробили доклад, що Крути можна зайняти без бою. Але ця заява так і зосталась заявою. Команда відділу рішила звести бій під Крутами.

В день 29 січня почали робити малі окопи в дві лінії, по обі сторони високого залізничного шляху, між ст. Крутами і Плісками.

Під вечір кінна розвідка принесла відомості, що ворог зайняв