Бій під Крутами - Юрій Володимирович Сорока

в руки ст. Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистарчаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.

Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути—Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.

В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9-ї год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв’язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з’єднання з наступаю­чими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.

Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з’єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст. Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.

Сотник Лощенко ще за дня мусив від’їхати. З від’їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.

Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2, 3 й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи.

По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони, відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.

Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі у нього забракло «мітинґового героїзму»; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.

Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім’я державности, взивали до пімсти.

З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й орґанізувались там, де був державний центр, — отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.

Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім’я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати.

Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твер­дження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.

Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними, і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.

Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!