Бій під Крутами - Юрій Володимирович Сорока
Якщо не помиляюся, 6 (19) січня 1918 р. відбулися загальні збори учнів двох старших класів. Пошесть зборів охопила на ті часи київських гімназистів, і то були не перші збори, які бачив у своїх мурах старенький будинок Художньої школи на Сінній площі, де знайшла собі тимчасовий притулок гімназія. Але, мабуть, ні одні з тих зборів не проходили так однодушно. Головою обрано бл. пам. Павла Кольченка, учня 8 класу, що встиг уже побувати на фронті під час Першої світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З’ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тією, яку прийняли на своєму віче студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою і оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання у двох старших класах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших класів. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостого класу таки до куреня вступило. Тут варто зазначити, що в гімназії дійсно постанови додержано. Всі ті, що були на той час у Києві, взяли участь у Студентському курені, навіть ті, що на час Різдвяних ферій від’їхали з Києва і, з огляду на анархію в краю, не могли вчасно вернути, прилучилися до місцевих військових відділів. Лише один постанови не виконав, і його змушено залишити гімназію.
На другий день після зборів усі мали зібратися в Педагогічному музеї для реєстрації. Хто з українців не знав цього будинку, де засідала Центральна Рада, де, думалось тоді, кувалася українська державність. Учні ІІ-ї гімназії знали особливо добре будинок Педагогічного музею. Майже цілий 1917 рік товклися вони у вестибюлі і на хорах, прислухаючись промовам українських міністрів та парламентарів. До того ж недовго перед тим більшість їх у складі так зв. «Бойового куреня партії соц. революціонерів» охороняли помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київською військовою округою російським есером Оберучевим.
Тривожний настрій, який панував у Києві, відчувався у зовнішній обстановці музею, яка, так би мовити, змілітаризувалася. У вестибюлі товклися люди у більш чи менш фантастичних уніформах. Місце різних партійних кіосків, де ще донедавна можна було довідатись, як в найкоротший час ощасливити Україну, зайняли кіоски різних новоповсталих військових формацій. На стіни повісили плакати, на яких доморощені мистці старались в якнайбільше зворушуючий спосіб представити нещасливу долю України і тим вплинути на громадянство, аби воно вступило до війська. Найбільш вражав один із плакатів з футуристично виконаною дівчиною, яка мала уявляти собою Україну. Загалом вражала дешева бутафорія, яка цілком не відповідала поважності і важливості хвилі.
За одним зі столиків відбувався запис до Студентського куреня. Там же майбутні січовики побачили вперше головного коменданта Короля, який, щоправда, уважав за ліпше, коли перша сотня куреня вирушила під Крути, залишитись у Києві. З музею всі, що записалися, вирушили відразу до помешкання, яке було відведене в будинку Константинівської школи на Печерську. Погода, як і загальний настрій, була погана. Хоч був уже початок січня, але зима ще не починалася і надворі стояла сльота, як у листопаді. Вулиці, з огляду на революційну «свободу», вже давно не замітані, і грязюка доходила майже до щиколоток. Але колона січовиків тим не зраджувалася і, співаючи пісень, хоробро марширувала через вулиці Києва.
Констянтинівську школу знайшли майже порожньою, бо Перша Українська військова школа, яка там містилася, була на фронті під Бахмачем. Всі розташувалися у юнацьких спальнях, і вже другого дня під керуванням кількох старшин Богданівського полку почалася муштра.
Войовничий настрій молоді відразу розхолоджено попередженням, що Студентський курінь буде служити, в разі потреби, лише для охорони порядку у Києві. З тим розрахунком розтягнено муштру на довший час, тобто почали з ґрунтовного засвоювання рівного кроку і поворотів. Комендантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента Українського університету. Військового одягу тим часом не видавали, і дуже комічно виглядали дехто із старших січовиків, головно галичан, у сурдутах і камізельках, якими вони витирали під час вправ брудну залу школи. Та загалом комізму не бракувало.
Один раз, коли сотня була уставлена в залі, у дверях раптом з’явилася досить своєрідна постать: маленька, горбатенька, з рисами, що недвозначно вказували на її приналежність до «національної меншості»; в уніформі якоїсь провінційної школи. Виявилося, як розповів новоприбувший на «малоросійсько-одеській» мові, називається він Фарфал і приїхав до Києва вчитися в Українському університеті, але, коли довідався, що всі студенти «пішли воєваться», то і він вирішив «понюхати пороху». Щоправда, коли почалася справжня стрілянина, то Фарфал відразу «зорієнтувався» і зник. Підібрали його аж десь далеко по дорозі. Але, разом з тим, учасники походу під Крути вдячні Фарфалові за багато веселих хвилин. Коли він бував у складі застави, то завжди просив дозволу «вістрєліть»; тоді відходив на кілька кроків, затуляв очі й обома руками тягнув курок. При цьому на його обличчі малювався жах, змішаний з насолодою — він «теж вояк». Сердився лише на присутність Фарфала улюбленець своїх товаришів, завжди веселий і дотепний учень 8 класу галичанин Ґіба (загинув у 1919 р. в складі кінного полку Бориса). Ґіба був схожий на єврея і, дивлячись на Фарфала, казав:
— Поки того жиденяти в нас не було, то я ще міг запевнювати людей, що я не жид, а тепер, як уже маємо одного, то хто мені повірить, що я теж не «з наших».
Окрім згаданого сотника Омельченка, тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня сформувалася після під’їзду першої під Крути і брала участь у боротьбі з більшовиками в Києві) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка, і двох лікарських помічників, у той час студентів медичного факультету Українського університету. Бунчужним призначено учня 8 класу Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького.
Пару днів перейшло досить спокійно, вивчаючи премудрість здвоювання рядів і поворотів праворуч й ліворуч. Але щось на п’ятий день, дуже рано, коли сотня ще спала,
