Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Дозволимо собі зауважити, що ті самі застереження щодо розпаду за найменшого послаблення на користь «регіонів» – чути все частіше й у сучасній Росії, – «демократичній». Демонструючи світові весь безмір її демократичності.

Цілком своєрідною особливістю Другої імперії був наростаючий терор проти владних, власне – нове його забарвлення. Бо, цей терор завжди бував у Росії, але перед тим був осмислений – обмежувався ліквідацією царюючої особи на користь іншої, яка вважала, що царювати пристало саме їй. Так Пєтр I скинув свою сестру Соф’ю, так Єкатєрєна II скинула свого чоловіка, Пєтра III, а потім його знищила; так само розпорядилися з Павлом I, сину якого не терпілося поцарювати.

За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?

На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.

Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.

Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.

За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».

Така система, однак, незважаючи на свою примітивність, здатна якось-такось працювати; виправдала себе, здається, в історії набуття незалежності Ірландією.

Але, тут в історії Другої російської імперії, незважаючи на розквіт подібної терористичної діяльності, ми не спостерігаємо з часом жодного просування вперед. Виникає питання – чому?

Найпростішим, що тут можна відразу придумати, хоч – можливо, й не вичерпуючим справи до кінця, буде наступне.

Схоже на те, що завдяки загальному бракові інтеліґентності в суспільстві, – все це й сталося. Бо терористи не висували жодних розумних проґрам суспільних реформ, обмежуючись, так би мовити, терором взагалі: «долґо нас помєщікі душілі», або «доб’ємся ми освобождєнья – своєю собствєнной рукой». Нічого реального за отим «освобождєньєм» ніколи, мабуть, не крилося, а тому й прийняло воно в кінці форму абсолютного інтер-люмпенського панування більшовиків. Отже, в основі цього «освобождєнья» лежав, всього й тільки, той самий російський «бунт, бєссмислєнний і бєспощадний». Нічого більше. А значить, для другої сторони – влади, – нема чого й робити поступки.

* * *

Але, для нас імперська система та те, що в ній робиться, є цікавою єдино тому, що з-під її гніту мала, будь-що, звільнитися наша пораблена Україна.

Вона – віддамо їй належне, не розвивала жодного руху опору впродовж цілого століття, від остаточного пораблення кінця XVIII ст., коли українцями торгували як російською худобою («ми – одін народ!»), та аж до 80-х років XIX ст., коли хоч дещо оживають елементи духовного відродження, починається просвітянський рух. І не будемо до того, феномен М. Міхновського або Д. Донцова, – ставити на конто цілого народу.

Отже, коли внаслідок Першої світової виникають непереборні труднощі для імперії, яка терпить на фронтах поразку за поразкою, – настає час діяти, готовою до цього стає лише підавстрійська, європейська Україна. Україна ж підросійська була на той час геть отруєна соціалістичним дурством, разом із її визвольним рухом (якщо його взагалі можна так назвати); якому можна дорікнути принаймні три непростимі прорахунки.

1. Об’єднання з російським революційним рухом, єдиною ціллю якого було саме не дати розпастися імперії, зберегти її за будь-яку ціну; тобто – нікого з неї не випустити.

2. Піддання тій самій соціалістичній пошесті та опора не на український нарід – селянство, а на приблудний російський «пролєтаріат». Та, як наслідок, – постійні поступки більшовизму, реставраторові імперії. Аж до поновлення російської окупації.

Тоді не знали і досі належно не розуміють тепер, що імперський диявол – хоч янголом прикинеться аби зберегти своє, кровне, – нааґресоване, награбоване; силою відняте чуже.

Бо історія вчить, що імперії – будь-що, слід добивати до кінця. Аби від них полишилося в кінці тільки щось нешкідливе для всіх, шматочок, як от Італія від Риму або Греція від Візантії. Або Австрія від Священної Римської Імперії.

3. Нехтування об’єднуючою силою українського націоналізму, як єдиної можливої опори у національно-визвольних змаганнях.

Щоб у цьому всьому переконатись, аби зрозуміти, що будь-який український соціалізм обернеться угодництвом і москвофільством, – потрібні були втрачені місяці Центральної Ради, яких можна було заощадити. Шкода, не прийняв українського націоналізму, як єдиної можливої основи міцного існування й гетьманат. Який теж, був занадто ліберальним до всього російського.

* * *

Мораль з усього попереднього видається досить простою.

Імперія зі стажем, як Росія, – створює собі пропаґандову маску «вєлікой дєржави», якою прикриває в очах світу сталий розбій.

Та, без зірвання цієї маски – годі на щось сподіватися в боротьбі з імперією.

А цього не робилося підчас Других Визвольних Змагань. Навпаки, щосили браталися з модернізаторами імперії – більшовиками. Та ще й вбачаючи в них «соціалістів» – це ж треба! Геть забуваючи при цьому аксіому історії: що в імперіях антиімперіалістичних сил не буває.

Треті Визвольні Змагання були чистими від цього, та люди УПА воювали, добре знаючи, що воюють проти запеклішого ворога людства, але… Не зуміли переконати в цьому світ, що капітулював перед сталінською брехнею. Їх приклад міг би навчити, як діяти після 1991, але знову ж – імперська пропаґанда за півстоліття була на висоті: національно-визвольний рух був затаврований та облитий брудом, а імперіаліст і ґеноцидник – так і полишився добрим «старшим братом».

А за таких умов сталося єдино те, що за таких умов могло статися: старий колоніалізм змінився мало не неоколоніалізмом. Дослівно повторилася ситуація 1917. Тоді українська еліта спритно