Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Отже, поки вся правда про імперію, від самого 1169 та по «тєкущій момєнт» не буде відомою цілому світові – змагання з нею – приречені.
* * *
Але, повернемося до справи.
Нарешті, до всього було запроваджено й деяку принципову новацію – прийняте єдино-можливе, єдино-прийнятне рішення: непримиренність до гноблення, – на терор відповідати терором.
Щодо цього, слід зробити, мабуть, певні пояснення, певні зауваження загального характеру, – саме відносно терору. Бо надто вже позаплутували в нашому XX ст. (часом, – і навмисно) деякі прості моральні проблеми. Він – терор, повсюди у цивілізованому світі, вважається сьогодні криміналом та переслідується. Значною мірою тому, що Совєцький Союз підгодовував світовий терор, використовуючи його у своїх, знову ж – імперіалістичних (а значить – і терористичних) цілях.
От і поставимо запитання, а у світі імперському, тоталітарному, тобто – терористичному, – чи й там так само, терор є неприпустимий, аморальний? – бо ж там із самого початку є виключені будь-які легальні засоби боротьби за свободу. Хоч для окремої людини, а хоч і для цілих груп (скажімо – національних). А російська імперія, зокрема, завжди була державністю саме й тільки терористичною, від початків свого існування. Адже, це вичерпно підтверджується її історією.
Чи не були акціями масового терору з боку Московії (матері наступних Російських імперій) – походи Івана III або Івана IV на Новгород? – так, безумовно були.
Чи не було акцією масового терору з боку Пєтра I – знищення Батурина та попалення всієї Північної України, найбільш на той час залюдненої? – так, безперечно було.
Чи не творила масовий терор Єкатєріна II в Україні, знищуючи Січ, депортуючи українців та пораблюючи їх офіційно? – а потім роблячи те саме з Кримським ханатом? Так, творила, не заперечити.
А який безоглядний терор і ґеноцид проти народів Кавказу (до речі, підтриманий А. Пушкіним та іншими патріотами) розв’язав був Ніколай Палкін? Бо там від самого початку практикували тактику випаленої землі та ґеноциду; і тягнулося це десятки років, до падіння Шаміля 1859.
А хіба не супроводжувалися масовим терором та «етнічними чистками» обидві наступні окупації України – 1919 та 1943–1944? – забули, скільки мільйонів людей було тоді понищено, скільки репресовано? Останнім разом це був той час, коли репресували цілі народи, – татар, чеченців, німців Поволжя. А брати-однодумці Сталін і Жуков плекали мрію – виселення цілої України до Сибіру.
Чи, може, не пам’ятається вже й те, що було дослівно вчора? – масовий ґеноцид «новой дємократічєской Росії» з отим її недолугим із колишнього Політбюро, в Чечні, – 1994–1995 та 1999?
Але, досить. Підіб’ємо підсумок, чи не були російська імперія у всіх її виданнях: Першою, Другою або Третьою, байдуже, – терористичним утворенням, терористичною державністю? – що ж, хай хтось спробує заперечити. Бо у всіх іще в пам’яті Третя, – найбільш злочинна з усіх трьох дотеперішніх.
А тепер поставимо до цього й остаточне запитання: а, чи терор проти чогось подібного, бодай, – не буде все ж чимось аморальним? – далебі, тут нема чого й думати, – якраз навпаки.
* * *
Однак, є й другий бік справи – практичний. Совєцька історія в отій, найтерористичнішій країні світу, яка тому найбільше страхалася терору, – вчила, що терор – то дурниці; насамперед – неефективний, інша справа – «двіжєніє масс». Добре, розважимо й цей бік справи, подивимось.
Щодо ндивідуального терору, то тут зерно істини – безперечно є. В позитивному балансі тут залишається мінімальне, – покарання злочинця за скоєні злочини; але, за єдиної умови, коли наслідком не є смерть інших людей. Бо те, що навіть царевбивство не надто змінює хід історії, – продемонстрували російські атентати. Поготів, це стосується й певних видів масового терору: підрив автобуса зі школярами, вибух бомби в кіно, ресторані або на ринку, – все це є типове задоволення злочинних інстинктів: сучасна зброя в руках мавпи.
Все це не змінює того незаперечного факту, що цілеспрямований індивідуальний терор, як ми вже писали раніше, є єдиною формою зворотнього зв’язку народу з владою, за умови, коли в країні панує тоталітаризм та влада є нікому не підзвітна. От тут і слід показати, що ця безвідповідальність та непідзвітність, – оплачується власним життям. Створити альтернативу свідомого вибору.
Але, є ціла галузь тієї ж, від’ємної, так би мовити, діяльності, де підпільний та потаємний терор здатний творити дива; а головне – досягти цілі. Будь-якої, все залежить від розмірів зусиль. Принаймні там, де йдеться про безглуздо великі країни, зокрема, – імперії. Проаналізуємо дещо, саме це. Все розпочалося, здається з останньою аґресією все тієї ж аґресивної Москви, яка на словах є хоч як демократична («ми дємократи – ви дємократи…») надумала для чогось покінчити з відродженою після сталінського геноциду Ічкерією (якби ж там не було нафти). Та й обрушила на неї 1994–1996 свою військову машину; але вкінці, як відомо, вимушена була уступити. Не тому, можливо, що потерпіла військову поразку, отримавши у новорічному наступі на Джохаргала – другий Пандшер: сотні танків, спалених разом із їх екіпажами. Вистачило би, мабуть, і «пушєчного мяса», як у них кажуть, і танків. Справа була радше в тому, що почала здійснюватися погроза генерала Дж. Дудаєва, – перенести війну на терени Росії; та не просто, а у вигляді широко розгорнутого потаємного терору і диверсій. Як це обернулося проти самої Чечні – вибухами жилих будинків – міг бачити цілий світ (хоч і далеко не всі зрозуміли, що чечени тут ні до чого).
2. Українське національне життя й «Громада»
Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило-Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в XVI–XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по-перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по-друге – брехню про те, що «ми – одін
