Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Согнали казаки с дедовых стойбищ иренских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Це – одна сторона діяльності: так творили казаки «ґосударєво дєло». Але, чим же вони цікавилися найбільше, що хвилювало їх особисто? З роману можна довідатись і про це:

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.

Але, старий все плутає, не відповідає на прямо поставлене запитання, тоді:

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, – носок сапога Иванова был окован медью, – и взревел:

– Глаза нам не отводи! Кажи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

– Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

– Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки…

От так. «Ґдє чєго єсть» та «куда попряталі дєвок» – можуть цікавитися лише, єдино, звичайні кримінальні злодії, якими ці «доблєстниє казакі» насправді від діда-прадіда й були. Письменник ними явно хизується та це є хизування такого ж затятого кримінальника такими ж предками – злодіями минулого. Така собі, бачите, своєрідна «національная ґордость вєлікоросса» – зарозумілого насильника та расиста, – в наш цивілізований час.

Кажуть, що десь в роки «Вєлікой Охоти» 1937, попри такий високий накал патріотизму, – прибрали кудись і Артєма Вєсєлоґо. За що, як звичайно – невідомо, але – побоююся, тільки не від сорому за його писанину. Можна було би, напевно, з’ясувати це й більш детально, але… Хто ж заради такого людського сміття – зайву сторінку переверне?

Зауважимо принагідно, що російська література бувала якою завгодно, – патріотичною, дидактичною, але тільки не критичною. Оспівувала злочини власної історії. А це й позбавляє її можливості зайняти будь-яке пристойне місце в літературі світу.

* * *

Але, досі ми простежували ґенезу казачества, морально-етичний рівень цього класу російського суспільства, його місце в системі імперської аґресії. Однак, часи йшли, злочинна імперія розповзлася «от Одєра до Бєрінґова проліва», та… Що ж тепер було робити отому казачєству?

З часом воно припинило волоцюжний триб життя, якось устабілізувалося та осіло по загарбаних країнах, практикуючи ґеноцид підкоренного населення. Перетворилося на таке собі «воєнноє сословіє». Але, якщо на Дону, Кавказі або пониззях Жаїку казаки могли відносно непогано себе прогодувати, то в Сибіру справи були дещо гірші. Там вони були прийняті на державну службу та утримання, далеко не розкішне. Для лєнских казаков, найбідніших, це було на рік 5 карб. грошима (у перерахунку з XVII ст. на кінець XIX – десь 250–300 карб.), 28 кг солі, 256 кг вівса та 330 кг жита. До цього можна було щось приробити (рідше) або щось підкрасти (частіше), але з певним ризиком. Соціальний статус казака не стояв високо, та хоч його не продавали й не купували, але при нагоді відважного землепроходця, якому стоятимуть згодом совєцькі пам’ятники, – могли й видрати батогами, як не гірше.

Втім, не слід вважати, що побиття батогами було якимось привілеєм нижчих шарів населення. Демократія батогів – єдина в Росії – міцніша будь-якої іншої. Драли батогами в Росії бояр і холопів; просто, у «званіі холопа» ймовірність скуштувати батогів була значно вищою.

За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці XX ст., як і на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.

На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишній генерал-губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собі, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер-офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно-гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?

Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».

Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»…

* * *

Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм-освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.

Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.

Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941–1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.

Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В. Короленка та А. Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних