Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(цит за Л. Я. Лозинская, Во главе двух академий, Москва, 1978, с. 46)

Отже, надати волю рабам (поки що не на часі!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?

Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось-такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?…

Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.

Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.

Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».

Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?

Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М. Ломоносову, ні Є. Дашковой, ні І. Пніну, ні навіть А. Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім…»

Доповнення 5

Особисте життя «Семіраміди Півночі»

Але, крім історичних «подвигів» улюблениці пройдуватого Вольтера, у «матушкі-імпєратріци» було ще розлегле особисте життя, яке ми тут дещо оглянемо. Як, за відсутністю місця – не все (на це мало було би окремої книги), то, принаймні, ту його частину, що є загально відомою.

У вік витонченої сентиментальності вона не була сентиментальною, та віддавала перевагу практичній стороні справи, та черпала, мабуть, від цієї сторони свого життя чисто фізіологічне задоволення. Чи не найменшу роль відігравала саме естетика, бо надто часто її обранці, як кажуть в Росії, – «мордой нє вишлі»; досить пригадати хоча би кривого Потємкіна. В нашому короткому огляді ми будемо стало дотримуватись не чуток, а підтвердженої історії. Та одночасно будемо незмінно цікавитись, насамперед, – у скільки обходилися доброму російському народові, що так обожнював свою німецьку властительку, – всі оті її примхи та пристрасті.

Як ми вже писали, першим в Росії (здається) був Сєргєй Салтиков, якого їй підсунула ще Єлізавєта I, охоплена бажанням отримати якнайшвидше «наслєдніка трона», і від якого та його, правдоподібно, й нагуляла; але, тоді не вона розпоряджувалася державними грішми. Наступним був Ґріґорій Орлов, який допомагав висаджувати її на трон, поближче до державної каси. Він протримався якийсь час, поки його не змінив Станіслав Понятовський, потім повернувся знову. Не пройшла цариця, можливо, й мимо його братів. Остаточно він був відставлений, коли прибувши з далеких Фокшан 1772, де підписував угоду про поділ Польщі, – викрив у ліжку «матушкі-імпєратріци» такого собі Васільчікова. Єкатєріна відправила його до маєтку та не дозволила рік з’являтися при дворі. Полишила йому державну пенсію в 150 000 карб. на рік та подарувала ще 100 000 карб. «на ремонт палацу». До того подарувала 10 000 «душ» рабів, всю обставу апартаментів Зимнього палацу, де він перед тим розміщувався, та ще й два срібних сервізи.

Скільки він устиг накрасти за ті минулі десять чи скільки років, – невідомо, але відомо, що за попередні два роки набув у готівці та дарунках – більше 300 тисяч карб. та 7 тисяч «душ» рабів.

Його брати, вважається, мали за весь час десь 17 млн. карб. та до 40 тисяч рабів. Так, нічого собі, заможненька родинка…

У рік страти Пуґачєва, 1774, Васільчікова відсуває на бік Кривий Ґріґорій Потємкін, 36 років. Цей вартував казні чи не найбільше – десь 50 млн. карб. А до того, за ті два роки, що пробув «прі дєлє» – зумів скупчити в своїх руках чи не найбільшу владу. Його змінив, однак, особистий секретар імператриці, збіглий попович Завадовскій, але це не надто засмутило хитрого Потємкіна. Бо він хутко зметикував, що позиція доброго сутенера – є набагато міцнішою, ніж позиція тимчасового коханця. Та, як приятель цариці, втішаючи її тепер лише час від часу, – взяв на себе подальший добір її коханців. Завадовскій почав був інтриґувати проти Потємкіна, але був за це хутко відсунутий від… ну, ви розумієте. Він обійшовся доброму російському народові всього тільки в якихось 1,5 млн. карб. – суті дурниці.

Подальших коханців добирав граф-сутенер (чи князь-сутенер?), але не обмежувала себе в цьому і сама «матушка», наша Семіраміда.

Процедура добору чергового коханця в руках князя не те, щоб бюрократизувалась, але якось систематизувалась. Про того, на кому поклала око імператриця, Потємкін збирав відомості, а потім було два етапи: обов’язковий лікарський огляд, та… спальня довіреної дами двору, яка перевіряла кандидата, так би мовити, «в дєлє». При дворі її так і називали – Probier-dame. А вже коли вона вважала, що все як годиться, – майбутній коханець допускався й до самої.

Першим за такою новою системою було допущено такого собі сербського пройдисвіта Сімеона Зоріча, який протримався дещо більше року. Його, як і всіх, було підвищено до генерала, але відправлено до маєтку, коли – знову ж, почав інтриґувати проти Потємкіна. Втім, подарований маєток він дуже хутко промотав.

Коса найшла на камінь, коли цариця з цікавства обрала капітана кірасирів Корсакова, про якого ходили чутки, що він мало не незайманець. Вона, знову ж – підвищила його до генерала, але він почав незабаром надто вільно себе поводити, та аж до того, що цариця одного разу прихопила його in flagranti з придворною дамою. Даму було відправлено до Москви, а коханця за кордон, але й на цьому справа не покінчилась, бо бравий кірасир, попри всі медичні огляди, нагородив «матушку» ще й венеричною хворобою. Від неї вона лікувалася півроку, вимушена весь цей час стримувати свої пожадання. Щоправда, на