Українська література » Наука, Освіта » Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Читаємо онлайн Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
амбіціями.

Хоча Османська імперія і вважала кочовиків Причорномор’я своєю головною силою у Східній Європі, це ще не означало, що турецькі вояки залишалися осторонь від походів на українські землі Литовської і Польської держав. Присутність османів у лавах татар, особливо білгородських, була явищем нерідким, оскільки забезпечувала непогані прибутки від захопленого ясиру. У 20—30-х рр. маємо прямі докази участі турків у походах на північ. Причому, 1524 р. вони становили більшу частину війська, яке рушило на Україну з Білгорода. Того ж року кримцям, за даними київського воєводи Андрія Немировича, «...цар Турецький немалую допомогу людьми... вчинив...». Те ж саме готувалося і на наступний рік, але повстання Іслам-Гірея змусило османів спрямувати свої загони проти нього. 1526 року Сулейман І готував великий наступ кримсько-турецьких військ, включаючи артилерію, на Київ і сусідні міста. Щоправда, для початку він обмежився низкою грабіжницьких нападів на Україну, які, окрім нищення територій, могли мати на меті ще й перевірку оборони українських земель ВКЛ і Корони Польської (КП). Ольшаницький розгром 1527 р. звів ці плани нанівець. Литовські хроніки повідомляють, що, окрім татар, на Ольшаниці було 10 тис. турок. Хоча чисельність останніх і дещо перебільшена, у принципі, це є красномовним фактом їхньої участі у пограбуваннях українських земель. Коли 1529 року Сигізмунд І віддавав Речицю пану Семену Полозовичу у пожиттєве володіння, то литовсько-польський монарх зазначав, що свого часу тамошні мешканці розійшлись внаслідок нападів «неприятелів наших Москвичів і Татар і Турок». 1531 р. знову маємо дані про підготовку турків і татар з артилерією рушити на північ, що й відбулося у березні 1532 р., коли 1500 турецьких яничар при 50 гарматах разом з кримцями намагалися захопити Черкаси.

Підписання у 1533 р. «вічного миру» між Краковом і Стамбулом хоча дещо й покращило відносини між країнами, але не зняло питання про участь турків у татарських нападах. Уже через п’ять років Сигізмунд І висловлював Панам-Раді (своєрідний сенат — збори аристократії) ВКЛ побоювання щодо небезпеки турецького вторгнення. А 1551 р. яничари і кримці захопили і знищили Брацлав. Таким чином, бачимо, що добра частина татарських нападів здійснювалася за прямої вказівки і участі османів. Але навіть самостійні походи кримських правителів, які перебували в опозиції Стамбулу, все одно були вигідними для Османської Порти (Стамбулу). У період же з 1524 до 1532 року пряма участь турецьких вояків у нападах на Україну досягла свого апогею, що обумовлювалося широкомасштабним наступом Османської імперії на Угорщину і Австрію.

Окрім політичного, напади османів мали під собою й економічне підґрунтя. Як показують два османські канун-наме (турецькі закони, що утворилися за принципом «усе, промовлене султаном, є закон»), перекладені О. Галенком, для прикордонного турецького населення воєнна здобич була важливою частиною прибутку. Внаслідок цього грабіжницькі походи невеликих загонів османів на сусідні країни на початок XVI ст. набули настільки масового характеру, що султан Баєзід II Велі (Святий) був змушений 1510 р. впорядкувати це явище для постійного надходження невільників. Тоді ж було введено митні тарифи на полонених.

З огляду на успіхи кримської і турецької сторін постає питання, які антикроки вживало керівництво ВКЛ і чому вони виявилися неефективними. Якщо ми подивимось на хронологію подій, то побачимо, що, по суті, ВКЛ виявилося неготовим до тієї боротьби, яку йому довелося вести з кінця XV ст. Кілька військових походів на Поділля і до гирла Дніпра, крім тактичних успіхів і слави, яку здобули керівники цих акцій, ситуації не покращили. Можливо, з часом литовська влада змогла б виробити адекватну загрозі з півдня політику (як свого часу зробив Вітовт, який після поразки на Ворсклі 1399 р., замість відкритого наступу на ординців, застосував кардинально іншу стратегію, зокрема маніпулювання різними ханами, що, зрештою, і принесло успіх). Проте часи були інші. Великокнязівська влада в середині країни була набагато слабкішою за XIV — першу третину XV ст. І головне — Литовська держава зіткнулася ще з одним ворогом — Московщиною, правителі якої, проголошуючи себе збирачами всіх руських земель, фактично ставили під загрозу існування Литовської держави.

З кінця XV — початку XVI ст. Вільно, не маючи достатньо сил для ефективних дій на два фронти, кинуло більшість своїх ресурсів на московський напрямок. У кримській політиці військовий аспект відійшов на друге місце і звівся головне до того, аби не втратити тих земель, які ще перебували під прямим управлінням литовців. Щоправда, іноді центральна влада силами населення українських земель пробувала знову дістатися Чорного моря, але, незважаючи на деякі успіхи, повернути Північне Причорномор’я вже не змогла. Основна роль у відносинах з кримським Кіркором відводилася дипломатії.

Згідно з дослідженнями Ф. Шабульдо, перші дві декади XVI ст. литовська сторона шукала шляхів для встановлення з Кримом сталої моделі відносин. Вільно намагалося поставити на постійну основу видання ханами ярликів, які відповідали б литовській політичній традиції. Крім того, погоджуючись на виплату постійної данини, закамуфльованої під «упоминки» й «подарунки», литовці намагалися нейтралізувати кримців. У міждержавні документи (за наполяганням литовської сторони) вводилися різні позиції, аби принаймні бодай формально зберегти за собою минулі вигоди. Як пише Ф. Шабульдо: «...керівна еліта ВКЛ не бажала, щоб надалі на литовсько-кримські відносини падала навіть тінь колишньої, бодай номінальної, залежності литовської Русі від верховної влади золотоординських ханів. Це бажання, певно, ставало тим сильнішим, чим реальніше кримські Гіреї претендували на історичну спадщину Золотої Орди». Те саме стосувалося не тільки політичних, але й економічних моментів. Литовська сторона, з огляду на власні можливості, намагалася повернути під свій контроль принаймні частини колишніх прибутків від транзитної торгівлі. Мабуть, саме в цьому слід шукати вперте бажання ВКЛ під час укладення угод з кримською державою наполягати, аби купці з її території йшли саме на Київ чи Луцьк, а вже далі — у КП та ВКМ.

Таким чином можна констатувати, що, на перший поверховий погляд, за грабіжницькими нападами татар і турків ховалася ціла низка причин політичного та економічного характеру. Причому ці причини не виникли на порожньому місці, а виросли на традиціях політики країн, що мали у своєму складі українські землі.

Українці в практиці політичних відносин Великого князівства Литовського зі степовими ордами

З огляду на політичні реалії перших чотирьох десятиріч XVI ст., не викликає подиву насиченість відносин ВКЛ з Кримським ханатом. Навіть загальний перелік обміну посольств і пересування гінців вражає своєю частотою. Обмін посольствами і гінцями відбувався 1515, 1516, 1517, 1520, 1521, 1522, 1523, 1524, 1525, 1526, 1528, 1529,1531, 1532, 1533, 1535, 1537, 1538, 1540 років.

Крім посольств на міждержавному рівні,

Відгуки про книгу Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: