Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
Таким чином, бачимо, що збільшення чисельності татар у Кримському ханаті мало рано чи пізно закінчитися зіткненням кочовиків з осілим населенням українських земель, передусім ВКЛ. Якщо Хаджі-Герей І зі своїми підданими повною мірою вміщувався на півострові і навколишніх землях, то вже наприкінці 60-х рр. XV ст. внаслідок його успішної політики, а також загальної кризи в Дешт-і-Кипчаку (Великого половецького степу — від сучасної України до сучасного Казахстану) населення мало суттєво зрости. Принаймні його нащадки Менглі і Мухаммед-Гіреї оперували кількадесяттисячними військами. Отже, наступ на північ і нищення осілого населення України автоматично розширювали зони кочів’їв.
Відомо, що найбільший зиск Золота Орда отримувала з оподаткування транзитної торгівлі, оскільки внутрішній ринок кочовиків був доволі слабкий. Кримський ханат, будучи нащадком цієї держави, перейняв її специфіку економіки. Відповідно, відсування литовських кордонів на північ мало на меті й захоплення вищезазначених торговельних шляхів з усіма їх вигодами. Причорноморський шлях і через степ на Польщу відрізки шляху кримці взяли під контроль повністю. У той же час дніпровський маршрут на північ, хоча й залишився у литовців, проте знищення багатьох міст на ньому, передусім Києва і Чорнобиля, знищення великої частини населення Наддніпрянщини і спустошення Лівобережжя істотно послабили вплив на нього ВКЛ. А це, у свою чергу, дало можливість Криму і Москві пускати каравани повз литовський кордон. Певно, суттєвою статтею доходів кримської скарбниці було оподаткування видобутку солі в районі Хаджибея і її транспортування до сусідніх країн. Крім вигід, що давала географія регіону, у ході кримської агресії проти ВКЛ (як, у принципі, і Корони Польської, Московщини та Молдавії) на перші ролі вийшла ще одна стаття доходів, яка поступово почала відігравати дедалі більшу й впливовішу роль у зовнішній політиці ханату, а саме — захоплення ясиру. З часом для багатьох простих кочовиків це стала чи не єдиною можливістю заробітку. Тому, хотіли цього правителі Криму чи ні, але вони у XVI ст. вже були просто змушені організовувати грабіжницькі рейди на сусідів.
Політичні причини, які спонукали кримців до агресивної зовнішньої політики щодо ВКЛ, мали дві складові. По-перше, володіння Кримського ханату були досить уразливими з боку українських земель Литовської держави. У час, коли кримці вже відігравали одну з провідних ролей у Східній Європі, коли їхні чамбули загрожували Вільну, Москві, Кракову, будь-який похід вояків із Київщини сягав очаківських улусів. А якщо похід організовував і здійснював союзний ВКЛ татарський царевич, то він взагалі діставався півострову. У досліджуваний період Іслам-Герей саме з Київщини зміг захопити 1529 р. Очаків, а 1532 р. стати ханом. Відповідно, вибиваючи українські поселення з Росі і Тясмина, кримські володарі знищували ту базу, на основі якої ВКЛ могло ефективно тиснути на Крим. Другою складовою кримської політики було недопущення зміцнення держав навколо себе. Тому Кіркор намагався маневрувати напрямками походів своїх військ. Врешті-решт, під ударами його вояків опинилися не тільки ВКЛ, але й Польща, Московщина і Молдавія.
Як це не парадоксально, але мілітарні можливості Кримського ханату, порівняно з ВКЛ, були значно слабкіші. Ті 30—60 тис. війська, які виставляли кримські хани, були, по суті, ополченням усіх придатних до війни чоловіків. Кожен татарський вояк був кіннотником, озброєним передусім стрілецькою (луком) і холодною зброєю. За своїм озброєнням це були легкі війська. Слабка загалом фінансова система ханату унеможливлювала для його правителів утримання постійних військ. Тільки за час правління Саадет-Гірея І бачимо при хані сталі військові підрозділи. Але це були турки, які більше виконували роль особистої гвардії і репресивного органу щодо непокірної знаті (а за бажання — і самого хана). Отже, оперуючи лише ополченцями-кіннотниками, хани не могли застосовувати у Війні з ВКЛ стратегію, подібну до європейських армій — приєднання територій через захоплення міст та інших укріплених пунктів та утримання в них сталих гарнізонів. Проте життя в складних умовах степу робило татарського вояка досить витривалим, здатним швидко подолати великі простори. До того ж специфічне господарство кочовиків давало їм можливість залишати його надовго на жінок, дітей чи старих людей, у той час як осіле населення було більше прив’язане до своїх домівок.
Використовуючи цю специфіку татарських вояків, а також їхню покірність своєму керівництву, хани застосували свою власну стратегію, яка і принесла їм перемогу. Ця стратегія зводилася до того, аби частими, іноді щорічними, а часто й по декілька разів на рік нападами на території ВКЛ захоплювати в полон або знищувати населення. Документи і згадки сучасників весь час підкреслюють, що нападники намагалися не залишити нікого. Здорових чоловіків і жінок забирали, а слабких, малих і старих убивали. Зрозуміло, що така жорстокість була логічною тільки за умови, коли на меті було «розчищення» земель від осілого населення. Штурмуючи міста, кримці, зрештою, не збиралися їх утримувати, у них просто не було для цього можливостей. Тому населені пункти теж знищували. Військова організація ВКЛ виявилася безсилою проти стратегії кримців.
Закінчуючи розмову про Кримський ханат, слід звернути увагу на османський фактор у політиці Гіреїв.
У другій половині 70-х рр. XV ст. Кримська держава потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Попри те, що турки поступово протягом XVI ст. перетворили ханів фактично на своїх намісників, проте загалом для безпеки держави османський сюзеренітет відіграв не останню роль. По-перше, турецькі гарнізони зміцнили гарнізони татарських міст, і, по-друге, будь-яка держава, що збиралася атакувати Крим, мала пам’ятати про небезпеку зіткнення з турецькими військами.
Наступ турків на Угорщину, яку підтримували литовсько-польські королі-князі Ягеллони, ставив перед Стамбулом досить гостре питання про забезпечення свого правого флангу експансії у Європу, який проходив Валахією, Молдавією і всім Північним Причорномор’ям. Саме над цим регіоном якраз і «нависали» землі Польщі і Литви. Концентрація більшості сил в Азії, Середземномор’ї і на Балканах змушувала Порту шукати додаткових сил для стримування Польщі й Литовської держави. Кримський ханат був тим османським дамокловим мечем, який постійно загрожував, і загрожував досить ефективно, Кракову і Вільну. Кримські хани, зрозуміло, не завжди корилися турецькій владі. Мухаммед-Герей І і його син Іслам-Герей І намагалися проводити самостійну, не залежну від Стамбула зовнішню політику. Останній навіть відкрито виступив проти османів. Але й за таких умов напади кримців на Україну все одно були вигідними для турків. Коли ж ханський стілець обіймала протурецьки налаштована людина, то походи на північ набирали форми прямої агресії османів у Східній Європі з доволі сміливими планами щодо захоплення Черкас, Києва і всієї Середньої Наддніпрянщини. Кримський ханат був регіональною державою, а от Османська імперія — великою державою із величезними
