Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону землевласникам у межах російських губерній переховувати в своїх будинках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпорядженняя про заборону переходів. Так можновладці отримали юридичне обґрунтування й "законні" підстави для повернення власних селян на старі місця.

Незважаючи на те, що царський уряд, побоюючись посилення народного протесту, указом від 18 січня 1742 р. скасував постанову Генеральної військової канцелярії, старшини, українські шляхтичі, православне духівництво не припиняли інтенсивної діяльності, спрямованої на повне унеможливлення переходів залежних від них посполитих.

Важливо відзначити, що в документальних матеріалах того часу дедалі частіше протиставлялися "владельцы" та їхні "подданные". Зокрема, чітка станова межа між першими і другими проводиться у "Відомості" Переяславського полку 1740 р. Посполиті виступають у ній як повністю залежні від своїх землевласників, з обов'язковим виконанням всіляких повинностей. Спостерігалася також тенденція відокремлювати селян не лише від рядових козаків, а й від загальної маси посполитих, наприклад, міщан. Хоч на той час податне населення міста і села урядовцями й далі називалося загально посполитим, окремі державні установи офіційно проводили думку, що міщани "от селян и протчего тяглого посполства имеют немалую разнь" (1749 р.).

Характерним для Слобожанщини стало те, що матеріали ревізій, переписів тощо вже досить широко називали великих "дідичів" не лише "владельцами", а й "помещиками", які були пожалувані "поместной землей". Про це, зокрема, йдеться в переписі населення Харківського полку 1732 р., постановах, відомостях і повідомленнях Харківської полкової канцелярії 40-х років. У цьому простежувалася спроба ототожнити в реальності місцевих старшин із російськими сановниками-дворянами.

Протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. селяни приватних і монастирських маєтків за своєю чисельністю поступово виходять на перше місце серед інших груп сільського населення. Вже минулися ті "благословенні післявоєнні роки, коли посполиті вільних військових маєтностей становили понад 50% усіх жителів сіл Лівобережного регіону. Водночас у Слобідській Україні більша частина колишніх слобожан була перетворена в підданих окремих землевласників або монастирів. Згідно з матеріалами ревізії 1719 р. на території майбутніх Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній усього нараховувалося близько 822 тис. селян чоловічої статі, з них 334 тис. мешкали в приватних маєтках. У 1729-1730 pp. на Лівобережжі,[7] за нашими підрахунками, число лише монастирських маєтків досягло 305 з кількістю дворів, яка перевищила 11 тис. (понад 20% загальної кількості дворів посполитих у краї).

Для Слобожанщини, точніше, чотирьох полків із п'яти, маємо, хоч і не зовсім точні, дані перепису 1732 р. Так, згідно з ними, всіх жителів Харківського полку нараховувалося 37,8 тис. чоловік, серед них 36,2 тис. становили українці, 1,5 тис. - "великоросіяни", 0,1 тис. - представники інших національностей. Козаки становили 17,6 тис.,[8] а піддані різних "державців" (у тому числі й козаків, проте небагато) - 15,3 тис. чоловік. У Охтирському полку нараховувалося 42,1 тис. мешканців (з них 22 росіян): 26,4 тис. козаків і 9,1 тис. підданих. В Ізюмському полку - 31,1 тис. мешканців (у тому числі 115 росіян): близько 12 тис. козаків і 9,2 тис. підданих. У Сумському полку джерело зафікувало 43 тис. мешканців (тільки 14 "великоросів"): 17,5 тис. козаків і 18,5 тис. підданих чоловічої статі.

Коли брати до уваги тільки монастирських підданих, то, згідно з ревізією 1732 р., за 15 монастирями в чотирьох полках (крім Острогозького) їх налічувалося 2,7 тис.

Як бачимо, перепис 1732 p. засвідчує, що ще в першій половині XVIII ст. фактично більшу частину населення становило незалежне зі станового погляду козацтво. Посполитих також було багато, але інтенсивне зростання їх чисельності припадає, головно, на другу половину століття, коли царський уряд законодавче ліквідував збройні сили українців, внаслідок чого більшість козаків перейшла до різних категорій селян. На той час, як нам здається, не можна говорити про домінуючий вплив росіян на етнічну ситуацію і соціальну структуру, що складалися в краї. Це стане більш характерним для наступного історичного періоду.

Безпосереднє ознайомлення з матеріалами перепису населення Харківського полку 1732 p. дозволяє зробити кілька конкретніших висновків. У цих матеріалах поряд із терміном сільські "подданные", часто-густо фігурує визначення "работники", що дає певні підстави твердити про формування на селі специфічної соціальної категорії людей, які були на роботах у різних груп населення (старшин, козаків, посполитих і т.ін.). Крім того, в одних селах співіснували різноманітні категорії селян, в інших - двори виборних козаків, підпомічників, а в них робітники без селян. У третій групі сіл козаків, "работников" і підсу-сідків було більше, ніж селян. Типовим явищем у багатьох сільських районах стало виконання двох днів відробіткової ренти на конкретного землевласника (сівба хліба, оранка землі, косіння трави на сіно тощо), У полкового судді та його дружини в залежності перебувало кілька "кріпосних" посполитих.

Безправне становище приватних (а подекуди й рангових) та монастирських селян позначалося на всіх сторонах їхнього суспільного життя й господарської діяльності. Першочерговим обов'язком посполитих щодо свого державця було "послушенство", яке належало здійснювати без жодной "спреки и одмовы". У протилежному разі посполитим загрожували жорстокі покарання.

Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Наприклад, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П.Полуботок і генеральні старшини у зв'язку з тим, І що "поспольство, подданные легкомысленные, показывая самовольство, не хотят владельцом своим надлежащего отдавать послушанія", вимагали від президента Малоросійської колегії С.Вельямінова розіслати по всіх лівобережних полках універсали, згідно з якими "таких брали в тюрмы и по разсмотренію вины нещадно публично наказывали". Незважаючи на заборону Вельямінова