Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то в 1745 р. тут існувало вже два міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х pp. кількість сіл досягла 120. Майже все їхнє населення становили українці.

У 50-х та 60-х pp. царський уряд вживає низку заходів, спрямованих на прискорення заселення Новоросії. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, яким разом із українцями належало забезпечувати захист населених районів Лівобережжя та Слобожанщини. Серед них значилися серби, болгари, греки. З ними селилися також росіяни, молдавани та інші. Початок іноземної колонізації поклав указ від 24 грудня 1751 р. У наступному році в цьому районі була створена так звана Нова Сербія, на території якої оселилися два полки, що складалися переважно з сербів і угорців. Уряд утворив із цих полків по 20 шанців (укріплених поселены, які проіснували до ліквідації Нової Сербії в 1764 р.

Поряд із Новою Сербією, між річками Бахмут і Луганка, інші іноземні переселенці в 1753 р. заснували так звану Слов'яно-Сербію, утворивши при цьому 16 шанців. Тут поселилися сербські військові загони на чолі з полковником Р.Прерадовичем та І.Шевичем. Але основну масу військових поселенців становило українське і російське населення.

Необхідність швидкого заселення півдня України, особливо прикордонних районів, зумовила появу урядового "Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (22 березня 1764 р.). Цей "План..." поширювався на територію не тільки Новоросійської, а й Азовської губерній. До кінця століття він фактично визначав аграрну політику місцевої влади, становище і побут поселенців.

Про етнічний склад чоловічого населення Новоросії в 1763-1764 pp. свідчать такі дані:

Народи Чисельність Відсоток українці 50672 74.81 росіяни 8164 12.05 волохи 6227 9.19 серби 1410 2.08 поляки 564 0.83 болгари 165 0.24 угорці 90 0.14 німці 62 0.09 татари 39 0.06 грузини 37 0.06 греки 28 0.04 інші 272 0.4 Всього 67730 100.00

Протягом другої половини XVIII ст. у Новоросійській губернії архівні матеріали зафіксували наявність представників таких "націй": "малоросійська", "волоська", "німецька", "сербська", "російська", "болгарська", "грецька", "польська", "турецька", "грузинська", "угорська", "єврейська", "цесарська", "калмицька", "македонська", "лютеранська". Крім українців і росіян, звісно, поступаючись їм за чисельністю, фактично у всіх округах проживали серби, волохи, болгари, частково - німці. Чисельність калмиків і лютеран була дуже обмеженою (всього кілька чоловік). Понад 200 чоловік македонян були зосереджені в одному місці.

Відомо також, що царський уряд висилав у південні області учасників народних повстань. Так, у кінці XVIII ст. в Придунав'я з Курської та Орловської губерній були вислані російські селяни, які заснували с.Васильківка. Тут також селилися колишні запорозькі козаки і молдавани. У 50-х pp. на лівому березі р.Тилігул виникло с.Троїцьке, засноване селянами-втікачами з Лівобережної України та Росії.

На півдні України, на відміну від густонаселених центральних губерній Росії, де села часто переростали в міста, поселення засновували переважно на неосвоєних землях. Як це траплялось і в межах інших регіонів, початок багатьом містам і містечкам на півдні України поклали фортеці, що споруджувалися для захисту населення від нападів ординських можновладців. Так, утворенню міста Костянтиноград передувало спорудження в 1731-1733 pp. Бєльовської фортеці в складі вже згадуваної Української оборонної лінії. Першими мешканцями майбутнього міста стали, головно, селяни з Правобережжя. Систематичні напади татар і певні труднощі господарського характеру зумовили досить повільне зростання чисельності городян. Тільки в 70-х pp. тут з'явилися перші кам'яні будинки.

Міста Єлизаветград, Новомиргород, Новоархангельськ, Овідіополь розвинулися на базі фортець, побудованих у 40-х - 50-х pp. XVIII ст.

Одночасно з названими на півдні України зростали міста і містечка, які виникли тут раніше: Кременчук, Керч, Феодосія, Євпаторія та багато інших. Спостерігалося і зворотне явище: перетворення невеликих міст і містечок у села та слободи. Отже, першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території від Дніпра до Московії й Кримського ханства належало українському народові. Разом із ним активну участь у ньому брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Відбувалося це здебільшого двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, як рух, що спрямовувався та визначався царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток міграцій відчутно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці над пересуванням людності, в роздаванні (прямому або через продаж чи оренду) земель можновладцями, які здобували прибутки шляхом гноблення безпосередніх виробників. Важливе значення у формуванні української національної території мала поява нових економічних, політичних і культурних осередків - міст. Вони ставали центрами консолідації автохтонного населення.

§2. ПОСПОЛИТІ
ПРИВАТНІ Й МОНАСТИРСЬКІ "ПІДДАНІ"

Остання чверть XVII - 60-ті pp. XVIII ст. стали своєрідним перехідним етапом у процесі поступової ліквідації соціальних здобутків Національної революції й перетворення значної кількості в недалекому минулому відносно незалежних з економічного та правового погляду груп сільського населення в кріпаків. Супроводжувалося це, як відомо, поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На той час помітно звузилися функціональна діяльність та вплив общин, істотно змінився характер заселення слобід, що було викликано передусім згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна господарська одиниця набирав сили хутір. Поволі, але невпинно мінялася соціальна свідомість селянства: на зміну дідам і батькам, які брали безпосередню участь у Визвольній війні середини XVII ст., приходили покоління, у свідомості яких віковічні традиції боротьби за свободу трансформувалися під впливом нових умов життя. Багато які відходили від сільського господарства, а "бавилися купеческим промислом", наймитували або поповнювали лави робітних людей. Цих переходів не могли зупинити навіть рішучі заходи старшинської адміністрації щодо встановлення жорстких станових перегородок. Безпосередні виробники часто порушували і законодавчі акти царського уряду, котрі також обмежували їхні соціальні права.

Селянин

У питанні про селянські переходи Генеральна військова канцелярія, відстоюючи інтереси соціальної еліти, в 1727 p. постановила, щоб "...после ушедших подданых" у володінні державців залишалися