Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Львівського університету. Серія юридична / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2006. — Вип. 43. — С. 67–72. ">[1]. Історики ж здебільшого концентруються на факторах вироблення крайової політики, яка здійснювалася Галицьким сеймом[2], намісниками[3]та Крайовою шкільною радою[4], а також вивчають вплив діяльності цих суб’єктів на динаміку та структуру міжнаціональних відносин. Проте процес формування системи органів влади в Галичині вимагає наукового переосмислення з врахуванням положень сучасної політичної теорії, теорії державного управління та конституційно-правової теорії. Тому у цьому нарисі насамперед буде показано особливості процесу автономізації Галичини, окреслено сферу повноважень галицької автономії, виокремлено етапи формування системи органів влади.

Воєнні поразки Австрійської імперії у війнах з Сардинським королівством, Францією та втрата Габсбурґами частини північноіталійських територій[5]у 1859 р. загострили потребу модернізації взаємовідносин між династією та суспільством, що започаткувало трансформацію устрою від абсолютизму до ліберального конституціоналізму з одночасним системним вдосконаленням державного механізму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток політичних органів влади[6]в Галичині еволюціонував у кілька етапів, які синхронізувалися з основними віхами формування політичної системи Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так і та крайовому (локальному) рівні.

Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституційної ери», підвалини якої заклали Жовтневий диплом від 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент від 28 лютого 1861 р. Лютнева конституція від 28 лютого 1861 р. створила передумови для відновлення представницьких органів влади — крайових сеймів (ландтаґів) та сформованої їхніми делегаціями Державної ради. Частину австрійського конституційного законодавства складали крайові статути та крайові виборчі ординації (порядки) для окремих провінцій імперії, у тому числі для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрію, Верхню Австрію, герцогство Зальцбурґ, князівське графство Тіроль, край Форальберґ, герцогства Штирію, Каринтію, Крайну, а також Примор’я (місто Трієст та прилеглу територію, князівське графство Ґьорц і Ґрадіска, маркграфство Істрію), королівства Далмацію, Богемію, маркграфство Моравію, герцогство Верхню та Нижню Сілезію, королівство Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, герцогство Буковину, які усі разом входили до австрійської частини імперії — Цислейтанії. Крайовий статут визначав склад, інститути, органи та процедури їх формування, організацію діяльності та сферу повноважень провінційного ландтаґу, які, на загал, відповідали загальноімперським принципам, проте мали свої особливості. Такі ж характеристики були притаманні крайовим виборчим ординаціям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провінція вирішуватиме краєві справи через крайове представництво — становий Сейм та Крайовий виділ (комітет), які очолював призначений імператором крайовий маршалок. Згідно § 3 Галицький сейм складався з 150 послів, з них: 9 вірилістів[7]та 141 обраних послів: від І курії великої земельної власності — 44; від ІІ курії міст та торгово-промислових палат — 23; від ІІІ курії сільських громад — 74[8].

Крайовий виділ був означений як орган управління Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обіг коштів крайових фондів (бюджету), Крайового індемнізаційного фонду[9]та регулював використання крайового майна.