Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

сприятливий відгук серед певної частини німецьких поселенців Галичини, стимулюючи їх до підтримки українського руху (участь німецьких мешканців Львова у підписанні петиції з вимогою поділу Галичини, їхні висловлювання за створення української національної гвардії у Львові, служба на офіцерських посадах у новоствореному батальйоні гірських стрільців і т. ін.). Представники єврейської громади Львова прихильно сприйняли формування українського батальйону гірських стрільців, взявши участь у забезпеченні його військовим одностроєм. Завдяки публікаціям у пресі мала змогу вислухати другу (українську) сторону і громадськість усієї Австрії та Європи і таким чином дістати об’єктивнішу інформацію про суть українського питання, а тому вона більше зацікавилася українцями — про них більше почала писати європейська періодична преса.

Візія Відня. Загроза втрати національної ідентичності в разі перемоги польської сторони і потреба мати реальну опору в прагненнях до національного самоствердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії, яка, у свою ж чергу, була зацікавлена в підтримці українців перед небезпекою втратити цей край і тому також ішла їм на певні поступки. Проте урядові кола, йдучи на вимушені поступки українцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих політичних питань, зокрема щодо поділу Галичини чи формування української національної гвардії. Формування української національної гвардії у Львові, як і в інших містах та селах Східної Галичини, було заборонено. Не знайшов підтримки і проект поділу Галичини на дві провінції, який виник в урядових колах ще у 1846 р. після приєднання до Галичини так званої Краківської республіки і жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадіон, надвірний комісар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав відповідні пропозиції цісареві Фердинанду. Підтриманий Надвірною канцелярією, він одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Після узгодження у вищих інстанціях мав бути визначений термін його реалізації. Тим часом надійшов 1848 рік, який ще більше актуалізував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадіон реанімував цей проект, сподіваючись використати його як засіб знешкодження польських самостійницьких аспірацій та відвернення загрози втрати Галичини Габсбурґами. На початку травня 1848 р. він звернувся через довірену особу із запитом до уряду про його готовність до якнайшвидшого проведення наміченого поділу краю на дві губернії: східну (руську) і західну, населену переважно поляками і німцями, у випадку схвалення цієї ідеї цісарем. Згодом він ще декілька разів у своїх рапортах повертався до цієї теми. Його пропозиції зацікавлено обговорювалися на засіданнях ради міністрів 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслідок чого 11 червня уряд Ф. Піллерсдорфа прийняв ухвалу про поділ краю з 1 серпня 1848 р. на дві провінції, хоч проти ідеї поділу виступив надвірний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цісар Фердинанд. Інформація про зацікавлений розгляд в урядових колах питання поділу краю і перспективу його позитивного вирішення мусила просочуватись зі столиці і досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петиційну кампанію, яку розгорнула Головна Руська Рада у другій половині 1848 і на початку 1849 рр. Та після відставки уряду Ф. Піллерсдорфа і сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання поділу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральної Ради Народової, «Руського Собору», Товариства дідичів, надіслані до Відня, та закулісні маневри польських депутатів парламенту, а також окремих шляхтичів. Зокрема відомо, що висланий до Відня А. Ґолуховським шляхтич К. Стадницький під час зустрічі наприкінці липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему поділу Галичини, планованого попереднім урядом, й повідомляв одного з членів Центральної Ради Народової про те, що прем’єр-міністр справу поділу здав до архіву (ad acta). У листі до Галицького губернаторства від 27 липня 1848 р. прем’єр-міністр А. Добльгоф повідомляв про те, що справа поділу Галичини відкладається і дав таємну вказівку робити все для того, щоб знешкодити агітацію за поділ краю на окремі провінції за етнічною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян і сіяння розбрату між народностями, який веде до згубних наслідків. Співзвучність його мотивів з аргументами польських опонентів Головної Руської Ради дає підстави дошукуватись в них їхнього джерела. Підтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата віденського парламенту і навіть деякий час його голови Францішка Смольки в листі від 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому поділові Галичини, підписаному цісарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це підтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегації Центральної Ради Народової у Кракові про те, що про поділ Галичини на дві губернії «не може бути й мови». Незабаром мотивацію А. Добльгофа повторив новий прем’єр-міністр Ф. Стадіон, який у листі від 26 квітня 1849 р. рекомендував намісникові Аґенорові Ґолуховському схилити фактичного голову Головної Руської Ради М. Куземського до припинення дискусії щодо поділу Галичини. І справді відтоді Головна Руська Рада цієї справи більше відкрито не зачіпала.

До зміни пропозиції уряду щодо поділу краю чимало спричинився віце-президент губернаторства, а від січня 1849 р. намісник Галичини А. Ґолуховський, який у листах до столиці від 12 червня та 13 і 27 липня 1848 р. наполягав на збереженні неподільності краю під орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатів: одного у Львові, другого у Кракові. Якщо ця вимога про поділ була б задоволена, переконував він вищі інстанції у Відні, і «русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, в такому разі якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скипетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська частина Галичини при прогресі освіти і матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духівництва, так і згадане вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але з залізною послідовністю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі». В остаточному підсумку, адміністративний статус Галичини було збережено незмінним.

І все ж, український національний рух періоду «Весни народів» — це важлива сторінка в історії Галичини. Іван Франко, оцінюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий, що пізнішим поколінням майже