Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Крадучи сотнями мільйонів, не забували більшовицькі бонзи й про «дрібних чортиків». Величезний готель «Метрополь», про який я уже згадував, став пристановиськом для сотень партійно-радянських чинов-ничків середньої руки та пристосуванців, що прилипнули до нової влади. Тут була дешева їдальня. Тут у кулуарах можна було знайти собі заступника і благодійника з числа високопосадовців та вициганити собі посаду. У злодійському світі існує залізне правило: роби потрібних тобі людей спільниками. Украв сто рублів – дай спільникам тридцять або й половину. І тоді вони будуть тобі віддані й не «здадуть». У цілковитій відповідальності із законами кримінального світу діяли й комуністи. «Заступник наркома фінансів С. Є. Чуцкаєв в автобіографії засвідчив: «З кінця 1919 р за спеціальним дорученням В. І. Леніна, «архітаємно» видав через МСПО (Московський союз споживчих товариств) продовольчий пайок 200 найбільш відповідальним фахівцям усіх відомств...» [51]. Звернемо увагу на оте «архітаємно» від Леніна. Чому таємно? Від кого таємно? Від пролетаріату. Щоб пролетаріат і надалі вірив у те, що Володимир Ілліч з товаришами комісарами страшенно голодні сидять в Кремлі. І це не одне й не два подібних доручення вождя. Взагалі Ленін полюбляв позначати подібні документи грифом «Архітаємно» або навіть «Архітаємно. Шифром». Такими ось таємними видачами пайків, машин, конфіскованого у «буржуїв» одягу, квартир тощо комісари прив’язували до себе поплічників, робили їх своїми співучасниками. На кінець 1921 року кількість осіб, які «архітаємно» отримували пайки, сягнула 8 тисяч. Не забували й закордонних товаришів. Кошти у кишені комуністів Німеччини, Франції, Угорщини, Чехословаччини лилися повноводною рікою. 1 березня 1919 року на честь делегатів міжнародного з’їзду лівих партій, що оголосив себе Першим конгресом Комінтерну, було влаштовано бенкет на якому подавали коштовні вина, шампанське, бутерброди з чорною та червою ікрою, осетринку і молочних поросят. І усі ці квартири, машини, шуби, делікатеси та десятки мільйонів франків, фунтів і доларів на закордонних рахунках з’являлися саме тоді, коли звичайні люди мерли від голоду, епідемій тифу і холери.
У вересні 1918 року Дзержинський навіть примудрився з’їздити на відпочинок та побачення з дружиною Софією та сином Яном до швейцарського курорту Лугано. Є фото, на якому увічнено щасливу родину. А наступного року за чималі кошти Фелікс Едмундович організував їхній переїзд до Росії. В опломбованому вагоні. Філософію пройдисвітів, що дорвалися до влади, максимально цинічно, чітко й відверто у розмові з Осипом Мандельштамом висловила Лариса Рейснер: «Ми будуємо нову державу, ми потрібні, наша діяльність – творча, а тому було б лицемірством відмовляти собі в тому, що завжди дістається людям, які стоять при владі» [26]. Розповідаючи довірливим матросикам, як колись настане загальний комуністичний достаток, «Валькірія Революції» тримала у своєму палаці цілий штат слуг, дуже полюбляла ванни з шампанським.
Нехай вибачають читачі за те, що у нас виходить трохи за Салтиковим-Щедріним: де їли, як їли, що їли, скільки їли… Зараз це питання видається дріб’язковим, але звичайним людям у 1918-1922 роках так не здавалося, бо в них на руках помирали від голоду діти. Вони пішли за більшовиками, бо вважали їх захисниками народу. Виявилося, що їх банально обдурили. «Архітаємно». І та брехня пролягала десятиліттями. Уся історія СРСР побудована на ній. І питання делікатесів тут є насправді «архіважливим». Бо народу 70 років розповідали, що більшовикам було байдуже, де жити – в курені чи землянці. Але ж, погляньте, опинилися вони переважно чомусь у палацах. Чи були серед них такі, хто вів скромний спосіб життя? Звичайно. Відкрию таємницю: дуже часто поміж ними траплялися і відчайдушні романтики, і фанатики, які свідомо піддавали себе усіляким негараздам. Але йдеться не про них. Мова про головні, як висловлюється письменник Віктор Суворов, «центрові» фігури, що визначали загальну політику партії та уряду. А з ними все зрозуміло. І ще одне. Усі оті «архітаємні» багатства і привілеї, їхня кількість і якість залежала від місця у партійній та чиновницькій ієрархії. Разом із владними та політичними амбіціями це призводило до моторошної гризні між «товаришами по партії». То лише непосвяченим здавалося, що більшовики є дисциплінованою монолітною силою, а насправді… Насправді, у тій таємній історії, яку вони, а тепер їхні нащадки ховають від людства, все було інакше.
Отже, про гризню…